Архієпископ Тельміський Іов (Геча): Автокефалія – це засіб забезпечити єдність і Церкви всередині держави, і між Помісними Церквами
Константинопольський патріархат відповідає на закиди Російської Православної Церкви
Процес підготовки надання автокефалії Українській Церкві виходить уже на практичний рівень. Це викликало багато негативних емоцій у представників РПЦ та УПЦ МП, які звинуватили Вселенський патріархат і патріарха Варфоломія в «єресі папізму», втручанні у справи інших Помісних церков та ледь не підготовці нового всеправославного розколу. Такі агресивні звинувачення не могли залишитись без відповіді з боку Матері-Церкви – Константинопольського патріархату. Cerkvarium вдячний владиці Іову (Гечі), архієпископу Тельміському, за надання детальних роз’яснень з приводу найболючіших питань, які турбують православних віруючих.
Cerkvarium: Владико, Московський патріархат наполягає, що автокефалію може просити лише канонічна частина якоїсь Церкви, а все інше – то «легалізація розколу». Але всі новітні автокефалії виникли внаслідок відокремлення виключно від Константинопольського патріархату, і це проходило дуже важко і болісно. Чи є якісь всіма визнані правила, як, хто і коли може просити про автокефалію? Адже найбільший досвід в цьому питанні – саме у Константинополя.
Архієпископ Іов: Якщо вивчати історію Православної Церкви по текстах і документах, а не по створених міфах і фальшивій історіографії, видно, що абсолютно всі сучасні автокефалії були проголошені Вселенським патріархатом.
Навіть якщо брати історію Православної Церкви в Росії, то бачимо, що її автокефалія була само-проголошена в 1448 р., коли в Москві обрали митрополита Іону самостійно, без дозволу Вселенського Патріархату. Цікаво підкреслити, що ніколи не було дано Православній Церкві в Росії Томоса про автокефалію! В 1589-1590 роках Вселенський Патріарх Ієремія ІІ просто нормалізував ситуацію, піднявши цю кафедру на патріарше достоїнство, при тому, що було дозволено Московському архієрею «називатися»патріархом, при умові, що він мав поминати патріарха Вселенського і вважати його «як свого главу і першого», як сказано в грамоті.
Пізніші автокефалії, що були проголошені в ХІХ-му і ХХ-му столітті – всі були проголошені Вселенським патріархатом: автокефалії Православної Церкви в Греції (1850 р.), в Сербії (1879 р. і піднята до патріаршества в 1922 р.), в Румунії (1885р. і піднята до патріаршества в 1925 р.), в Польщі (1924 р.), в Албанії (1937 р.) в Болгарії (1945 р. і піднята до патріаршества в 1961 р.), в Грузії (1990 р.), та в Чехії та в Словаччині (1998 р.). Кожне з цих проголошень було пов’язане з політичним фактором, і автокефалія була проголошена як спосіб забезпечити єдність Церкви так всередині кожної з цих держав, як і єдність між Помісними Церквами.
Крім Вселенського Патріархату, в історії Православної Церкви жодна інша Помісна Церква не проголошувала автокефалії. Правда, Православна Церква в Росії може претендувати, що вона проголосила автокефалію Православної Церкви в Грузії (1943 р.), в Чехословаччині (1951 р.) та в Америці (1970 р.), але ці автокефалії не визнавалися повнотою Православної Церкви, тому що Православна Церква в Росії не має такої прерогативи надавати автокефалію. Тому самі ці три Церкви зверталися до Вселенського Патріархату за наданням Томосу про автокефалію. З часом Вселенський Патріархат нормалізував ситуацію, проголосивши автокефалії Православної Церкви в Грузії (1990 р.) та в Чехії і Словаччині (1998 р.).
Cerkvarium: Чи можна вважати, що нинішній важкий стан розділення українського православ’я є наслідком того, що свого часу РПЦ проігнорувала звернення Архієрейського собору УПЦ від 1991 р. про автокефалію?
Архієпископ Іов: На мій погляд, так! Якщо автокефалія була би проголошена в Україні одразу після проголошення її незалежності в 1991 р., можна було б запобігти 30 роках болючого і шкідливого розколу, який розпочався в 1989 р. І така була позиція всього єпископату УПЦ МП, який постановив одразу після проголошення незалежності Україні, на своєму соборі в листопаді 1991 р.: «собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві спрятиме зміцненню єдності Православ’я в Україні і ліквідації автокефального розколу, що виник, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які живуть на Україні, і тим самим вноситиме свій внесок у зміцнення єдності всього українського народу». Під цією постановою стоїть підпис всіх без виключення тодішніх єпископів УПЦ МП, в тому числі єпископа Чернівецького і Буковинського Онуфрія – теперішнього митрополита Київського і всієї України. До речі, часто забувають (чи навмисно прикривають), що так званий «Харківський собор», який вибрав на Київську митрополичу кафедру блаженної пам’яті митрополита Володимира (Сабодана) на місце Філарета (Денисенка), повторив таку позицію, звертаючись в 1992 р. до Патріарха Московського Алексія II такими словами: «Ми впевнені, що життєво важливе питання про дарування Українській Православній Церкві канонічної автокефалії за допомогою Божою і зусиллями нового Предстоятеля буде успішно просуватися в єдності всієї української пастви з новою енергією, з новою силою в світлій надії, що Українська Православна Церква в недалекому майбутньому отримає бажану канонічну автокефалію».
Cerkvarium : РПЦ постійно звинувачує Константинополь в «єресі папізму». Але в самому Московському патріархаті дуже популярна доктрина «Третього Риму», за якою РПЦ сама має посісти перше місце в Диптиху. Що може зробити Константинополь з цими імперськими замашками російської церкви?
Архієпископ Іов: Теорія Москви як «Третього Риму» не являється ані екклезіологічною доктриною, ані прерогативою канонічного (церковного) права. Цей міф придумав псковський старець Філофей на початку XVI-го століття. Але Православна Церква не живе на базі міфів. Історія Православної Церкви не знає «першого» і «другого» Рима, але лише «старий» (Рим) і «новий» (Константинополь). Тут третьому не бувати. Православна Церква живе, крім Священного Писання, на основі віровчення і канонів Вселенських Соборів. Там чітко і ясно вказано, що лише ці дві історичні кафедри отримали особливі права і прерогативи за часів Вселенських соборів. А хто серед православних може сьогодні претендувати мати вищу владу над Вселенськими соборами, щоби поміняти їхні рішення? На самому ділі, кожний православний єпископ, під час сповіданняі віри перед своєю єпископською хіротонією, обіцяв завжди дотримуватися не тільки віровчення але й церковних правил Вселенських і помісних соборів, які його зобов’язують.
Cerkvarium: Митрополит Волоколамський Іларіон (Алфеєв) в одному з інтерв’ю заявив: «На відміну від Римської церкви в православній церкві завжди існувала інша система помісних православних церков, кожна з яких має самостійність і ніхто одне одному не підпорядковується». І при цьому Вселенський патріархат ставиться на одну дошку з іншими. Наскільки таке розуміння системи помісних церков є коректним? Якими є межі втручання Вселенського патріарха у справи (проблеми) інших помісних церков?
Архієпископ Іов: Стосовно звинувачення деякими людьми Константинополя в «єресі папізму», потрібно нагадати, що в Священному Писанні апостол Павло порівнює Церкву Христову з тілом, в якому голова є Христос, і в якому ми – члени (див. Еф. 5:23, 30; Кол. 1:18). Але для нас, православних, Церква не є чимось абстрактним, як у протестантів, але чимось дуже конкретним – боголюдським організмом, що складається з конкретних людей. Тому, згідно православного церковного права, главою місцевої Церкви являється конкретна людина – єпископ. І згідно 34 апостольського правила, єпископи регіональної Церкви повинні визнавати того, хто з них є першим, і визнавати його як свого главу, і нічого робити важливого без його відома. Це правило завжди було застосовано і на Вселенську Церкву, тому що наша Православна Церква є єдиною, вона являється «Єдиною, Святою, Соборною і Апостольською Церквою», а не якоюсь конфедерацією окремих незалежних церков, як ми це бачимо в протестантизмі. Наскільки Церква єдина, одне тіло – тіло Христове – то у Неї одна голова. Церква не являється багатоголовим монстром! Тому й в грамоті, що підняла Московську кафедру до патріаршества в 1590 р. якраз сказано, що Московський архієрей повинен визнавати апостольський Константинопольський престол як «свого главу і першого», як це роблять інші патріархи православні. Зрікатися цього – значить, не тільки втрачати ці привілеї, які були дані Московській кафедрі патріаршими актами Константинополя, але й відходити від православного вчення про Церкву згідно постанов Вселенських соборів та Священного Писання.
Cerkvarium: Які особливі привілеї або функції має Вселенський патріарх в рамках координації?
Архієпископ Іов: Вселенський патріарх не являється в Православній Церкві лише одним із патріархів. Він не тільки «перший серед рівних». До речі, латинська формула «primus inter pares» ніде не зустрічається в православному церковному праві, де навпаки говориться про «старшинство честі» (презвія тіміс), що вказує на ієрархію чи принаймні на якийсь порядок. Маючи це «старшинство честі» згідно священних канонів, Вселенський патріарх як «глава» і «перший» в Православній Церкві повинен забезпечувати єдність Помісних Церков і координувати їх. Це було видно в ХХ столітті при підготовці Святого і Великого Собору Православної Церкви та в координації Помісних Церков в між-християнському діалозі на світовому рівні. Виходячи з своєї ролі забезпечувати єдність Помісних Церков і координувати їх, Вселенський патріархат проголошує автокефалію нових помісних Церков, як про це вже було сказано. Крім цього, згідно 9-го і 17-го правила Четвертого Вселенського Собору, Вселенський патріарх має прави приймати апеляції (екклітон) від кліриків і єпископів (в тому числі інших Помісних Церков). Йому теж належить право засновувати ставропігії (в тому числі на території інших Помісних Церков).
Cerkvarium : Наскільки можна вірити спікерам РПЦ, що вона має масову підтримку своєї позиції по Україні серед предстоятелів та єпископату інших Помісних Церков? Як можна трактувати висловлювання глав інших грецьких церков щодо того, що Україна є виключно канонічною територією РПЦ? Чи є з цього приводу всеправославний консенсус?
Архієпископ Іов: В цьому Вашому питанні головне – відрізняти дві речі: по-перше – визнання УПЦ МП на чолі з Митрополитом Київським і всієї України Онуфрія, а по-друге – питання юрисдикції над Україною. Відносно першого пункту, то ясно, що серед трьох православних юрисдикцій в Україні в даний момент (УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ) лише УПЦ МП є визнаною Церквою вселенським Православ’ям, оскільки вона є частиною Московського Патріархату, який отримав свій канонічний статус від Вселенського Престолу і який перебуває в єдності з усіма помісними Православними Церквами. Інші дві групи, починаючи з 1989 р. відкололися від Московського Патріархату, і тому вважаються розколом (схизмою) і не признаються жодною помісною православною Церквою.
Відносно другого пункту, то треба підкреслити, що церковна юрисдикція над Україною належить виключно Вселенському патріархату. Коли Православна Церква в Росії отримала статус патріархату в 1589-1590 р., Київська митрополія (в Польсько-Литовській державі, з кафедрою в Києві) залишалася в юрисдикцій Константинополя. Після того, як лівобережна Україна була приєднана до Московської держави після Переяславської Ради (1654 р.), в час, коли відбувалися постійні війни між Турецькою і Московською державами (з 1676 р.), і після того, як на Київській кафедрі, яка залишалась вакантною довгий час (з 1681 р.), патріарх Московський незаконно поставив Гедеона Святополка-Четвертинського на прохання гетьмана Івана Самойловича (в 1685 р.), то в кінці кінців, в 1686 р., патріарх Московський отримав від Вселенського патріарха Діонісія IV лише дозвіл висвячувати митрополита Київського, який повинен був продовжувати поминати патріарха Вселенського і залишатися його екзархом. Виходить, що з політичних обставин Київська Митрополія потрапила лише в адміністрацію Православної Церкви в Росії, але жодної передачі Київської митрополії Москві в 1686 р. не було, як, до речі, підкреслює Томос про автокефалію Православної Церкви в Польщі(1924 р.), де сказано, що ця автокефалія надається «дослухаючись гучного голосу канонічного обов’язку, що накладає на наш Святіший Вселенський Престол піклування про Святі Православні Церкви, які знаходяться у скруті; вбачаючи, що й історія свідчить на користь зазначеного (бо ж написано, що відчуження від нашого Престолу Митрополії Києва й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами; також недотримано того, про що було спільно заявлено щодо повної церковної самодостатності Київського митрополита, який носив титул екзарха Вселенського Престолу)».
Виходячи з цього, коли Україна вже не являється сьогодні частиною Російської імперії (як також і не Радянського Союзу), і коли в ній триває майже 30 років церковний розкол, через який мільйони людей знаходяться поза межами канонічної Церкви, і з яким до цього часу Православна Церква в Росії (себто Московський патріархат) не спроможна справитися, Вселенський патріархат зобов’язаний прийняти належні міри згідно зі своїми прерогативами, для того щоб забезпечити церковну єдність. При цьому, слід підкреслити, що він не втручається в справи чужої помісної Церкви, але діє на своїй канонічній території – на території Київської митрополії.
Cerkvarium: Щодо постійних погроз у розриві євхаристичного спілкування. Уявімо, що Україна отримує автокефалію, і РПЦ її не визнає. Що далі? Як казав Каліст (Уер), не можна «зловживати Євхаристією», тобто, шантажувати припиненням євхаристійного спілкування. Як розрив євхаристичного спілкування може позначитись на церковній самовідомості Російської церкви?
Архієпископ Іов: Я погоджуюсь з митрополитом Діоклійським Каллістом відносно «зловживанням Євхаристією». Припиняти євхаристичне спілкування потрібно із-за поважних, догматичних причин, а не із-за капризів. Часто чуємо з вуст представників Православної Церкви в Росії погрози, що настане гірша схизма, ніж в 1054 р. Хто добре знає церковну історію, знає, що так звана велика схизма 1054 р. – теж великий міф. Анафематствування один одного, з боку Рима і Константинополя, було результатом неуспішного вирішення припинення євхаристичного спілкування між цими двома Церквами на початку ХІ-го століття із-за добавлення «філіокве» в Символі віри. Із-за цієї добавки Константинополь підозрював, що Рим поміняв віру. Питання було догматичне. Тому, до речі, сьогодні діалог, який ведеться між Православною Церквою і Римо-Католицькою Церквою, є діалогом богословського характеру. Тепер, відносно питання розколу і автокефалії в Україні: всім відомо, що ця проблема не є питанням богословського характеру, і тут не потрібно звинувачувати будь-кого в єресі. Тому, погрози у розриві євхаристичного спілкування, якщо Україна отримує автокефалію, являються скоріше всього зловживанням Євхаристією.
Cerkvarium: Також Москва погрожує, що у випадку надання Україні автокефалії тут почнеться ледь не кривава бійня. Чи є у Константинополя план, як побудувати автокефальну Українську церкву мирно і без війни? Як запобігти звуженню релігійних прав та свобод тих, хто захоче залишитись у підпорядкуванні Москви, та як не допустити тотального переділу церковного майна?
Архієпископ Іов: Як щойно недавно було підкреслено митрополитом Гальським Емануїлом в одному інтерв’ю, «Вселенський патріархат не погрожує та не перебуває під загрозою. Мати-Церква засвідчила, що піклується про примирення суперечок та подолання розколів і в жодному разі не бажає появи нових». Автокефалія України пропонується Вселенським патріархатом не як зброя для війни, але як ліки, щоб загоїти церковний розкол, який триває майже 30 років. Як ми згадали, ці ліки пропонувала Московському патріарху вся повнота єпископату УПЦ МП ще в 1991 і 1992 рр. Як ми показали, протягом ХХ-го століття Вселенський патріарх на основі своїх прерогатив завжди забезпечував єдність помісних Православних Церков, і тому проголосив низку нових автокефалій як спосіб забезпечити єдність Церкви як всередині кожної нової помісної Церкви, так і єдність між всіма Помісними Церквами. Роль Вселенського Патріархату – служити єдності Православної Церкви.
Cerkvarium: РПЦ наполягає, що надання Україні автокефалії – це підрив всеправославної єдності. А відмова взяти участь у Всеправославному соборі – це не підрив такої єдності?
Архієпископ Іов: Сьогодні, в Православній Церкві, дуже часто говорять про соборність, забуваючи про те, що немає соборності без першості. На жаль, багато православних, у боротьбі з папізмом, запозичили протестантські аргументи, і відкинули повністю першість. Але священні церковні канони ясно стверджують, що не може бути ані Синоду (чи Собору) без першого, ані першого без Синоду (Собору). Це дуже гарно сформульовано в 34-му апостольському правилі, де сказано, що єпископи повинні визнати того, хто є першим (протос) серед них, і вважати його главою (кефалі) і не робити нічого важливого без його згоди, але і перший не може нічого робити без згоди всіх. «Бо таким образом буде однодумність (омонія), і прославиться Бог Господом через Духа Святого». Але в рамках соборності, церковні канони підкреслюють, що у першого (протос) є відповідальність скликати Синод (чи Собор), а у інших є обов’язок взяти участь у ньому. Наприклад, 19-те правило Четвертого Вселенського Собору підкреслює, що єпископи, які ігнорують скликання до Синоду без підстави, повинні бути виправлені. Сьогодні відмова в Православній Церкві визнавати Вселенського Патріарха як «першого» і як «главу», і стверджувати що Православна Церква не єдина Церква, а скоріше якась конфедерація незалежних помісних (або навіть національних) Церков, суперечить саме духу православної екклезіології і соборності, і тому ніяк не спомагає дійти до однодумності, до вирішення конфліктів та до вилікування розколів, але навпаки, сприяє фрагментації Православ’я та усугубленню конфліктів та розколів.
Cerkvarium: Дякуємо, Владико!
13.09.2018 р.