HIS BEATITUDE METROPOLITAN EPIPHANIY OF KYIV AND ALL UKRAINΕ MEETING WITH UKRAINIAN COMMUNITY IN NEW YORK

 

Your Eminences, Excellencies, Reverend Fathers!
Dear Ukrainian community, esteemed guests, brothers and sisters,
ladies and gentlemen!
Glory to Jesus Christ!

First of all, I would like to thank the leadership of the Ukrainian Institute of America, as well as the Ukrainian Congress Committee and everyone who has prepared this meeting. I am very pleased to meet with the Ukrainian community here in New York, for the first time as the Primate of the Orthodox Church of Ukraine.
I am convinced that all of you, with great care and worry, prayerfully followed the church events of the last and this year, especially the Unification Council in St. Sophia Cathedral of Kyiv, the granting of the Patriarchal and Synodal Tomos on the autocephaly of the Orthodox Church of Ukraine, its formation and development.

Why is the autocephaly of the Ukrainian Orthodox Church extremely important?

From the outset, the Christian Church has evolved to be open to all peoples and nations. We remember that the first manifestation of the grace of the Holy Spirit action, which descended upon the apostles on Pentecost, was the gift of tongues. The sermon about the Lord Jesus Christ was immediately sounded in different languages, so that everyone could hear the Gospel in their own language.

Therefore, on the one hand, all Orthodox Christians belong to the One, Holy, Catholic and Apostolic Church, because the Local Churches are not and cannot be isolated from each other, or exist only as a certain community or confederation. On the other hand, given the historical, national, state, and other conditions of earthly existence, there are autocephalous Local Churches. Their emergence and development are linked to both national identity and the national status of the peoples concerned.
Thus, on the one hand, we are all the united Orthodox Church, but at the same time there are Greek and Arabic, Bulgarian and Romanian, Georgian and Serbian and other national traditions of Orthodoxy. These include Ukrainian Orthodoxy.

The Ukrainian people is a separate nation with a deep history, our own language, and a distinctive culture. Which for centuries had been fighting against foreign enslavement and in our time regained its state independence. Polls show that more than 70% of our countrymen profess the Orthodox Christian faith. So we had all the prerequisites for the being of an autocephalous Ukrainian Orthodox Church. Why has the dream of a unified and recognized Local Ukrainian Church come true just now, why is the struggle to assert it continuing?

As you know well enough, the Moscow kingdom, with craftiness and intrigue in the XVII century having subdued Ukraine, did its best to subjugate the Metropolitanate of Kyiv. In violation of the canons, Moscow annexed our Church in 1686 and since then has been doing everything possible to have dominion over it.
Are there any ecclesiastical, spiritual reasons for such actions? Actually there are none! The reason is Moscow’s desire for the subordination of the Ukrainian Church to the Russian to have spiritual authority over our people, and because of this, to hold their secular domination over us.

Indeed, Russia has not previously recognized and does not want to admit that the Ukrainian people are a separate nation, not part of the “great Russian people.” On this basis, they believe that there can be neither a Local Ukrainian Church nor a truly independent Ukrainian state.
Moscow’s politicians, secular and dependent ecclesiastics, dream of restoring the Russian Empire. Which is impossible without domination over Ukraine. That is why in all spheres Russia has been pursuing an aggressive policy towards Ukraine – at first more secretly, and then – openly, having started an unannounced war against our state, having occupied the Crimea and having seized a part of the Donbass.
For many, the ultimate purpose of this aggression remains unclear, but for us it is clear and understandable – to restore the empire centered in the Kremlin, to make Russia a global center of influence. So that not only Ukraine or other ex-Soviet Union countries but half of Europe and countries in almost all parts of the world were dependent on the Kremlin’s will – at least as it was during the second half of the twentieth century.

So our ability to stop the aggressor right now, our ability to preserve the freedom and democratic structure of the state is not only our private issue or even a European one. In fact, this is the key to global security for decades to come or even more. If the aggressor is not stopped and overcome – it will move on, and the prospect of World War III, even the nuclear conflict – will turn from a theoretical possibility into a full-fledged immediate danger.
Therefore, the issue of spiritual independence, the affirmation of the autocephalous Local Ukrainian Orthodox Church is a matter of global importance.
By proclaiming Tomos on the autocephaly of the Orthodox Church of Ukraine, the Ecumenical Patriarchate has eternally orthodoxly affirmed the subjectivity of the Ukrainian people and Ukrainian Orthodoxy, affirmed and secured our independence from Moscow. As a result, the process of recognizing the autocephaly of our Church with the other Sister Churches has begun, the first of which was the Church of Greece. I am convinced that in the nearest future other Local Churches will also follow this path, and even the Moscow Patriarchate will someday be forced to acknowledge the validity of the decision of the Ecumenical Patriarchate.
Our new status opens new perspectives for the Ukrainian Church – both internal and external.

First, it enables us to continue the unification process that began on December 15, 2018 at St. Sophia’s Cathedral. According to opinion polls, the Orthodox Church of Ukraine already unites the majority of Orthodox believers, and less than 15% of those polled belong to the Moscow Patriarchate. And this process of uniting around our Church will continue. Although it may not be fast or simple, it is objective and irreversible. It’s a matter of principle for us that everything happen voluntarily and peacefully, and we do our best for that. Because only such union will be true, conscious, and therefore determinate.
This union, in turn, promotes the consolidation of Ukrainian society, prevents the aggressor’s plans to ignite any animosity among our people – religious, ethnic, etc. The unity of the Orthodox in Ukraine, our strong and consistent position of cooperation with other Churches and religious organizations, the maintenance of dialogue, all of this should be particularly appreciated, given how many conflicts and full-fledged wars have taken place and are still ongoing on the basis of religious or national enmity.

As an integral part of civil society, our Church feels responsibility to God and the Ukrainian people for building a better state. Combating corruption, in particular through fostering a culture of non-acceptance, supporting initiatives aimed at promoting fair trial, improving the standard of living of the people, encouraging members of the Church to mercifulness and charity, establishing systematic support for the poorest and homeless, expanding education with young people, so that new generations could find their place in church life and grow into active citizens – these are the tasks that we set ourselves in this plane.

Will we be able to succeed? Alone or singly we won’t. But by joint forces, knowledge, talents and opportunities, we can definitely do it. The principle of catholicity as a way of life and interaction in the Church, as a mechanism that allows both the right to be empowered and to be held accountable – this principle is fundamental to us. We strive to be the Church that is open to all and where every Orthodox believer will not only be able to perform church ordinances but also be a full participant in the community. The frameworks in which Orthodoxy was driven into during the imperial and soviet periods, and the artificial external isolation that Ukrainian Orthodoxy used to have in previous decades, cannot and should not hinder us from developing the Church.
As with any business in general, two basic things are needed to accomplish the tasks we face: talented, educated and skilled workers and the proper material resources. Because you can write the best plans, but if they are not put into practice, they will remain ideas. Even the best employees with good plans will not succeed if their work is not supported by the proper material resources and funding.

That is why, as the Primate, I see, among a number of others, two important areas of activity. It is the education and provision for the needs of life and development of the Church.
It is quite clear that we need educated and modern clergy. But that’s just part of what I’m talking about thinking about education. I am convinced that for the continued development of the Church for decades to come, we need to make it possible, through the Church and in connection with the Church, to obtain education and pursue scientific activities in a much wider context. We need social workers and communication professionals, professional lawyers and managers. The ancient Kyiv-Mohyla Academy was a place not only for education of clergymen, but I hope that we will be able to create such a powerful educational institution of a nationwide scale and proper world level in the future.

In order to develop the material capacity of church work, I made the decision to create the Metropolitan Foundation of the Orthodox Church of Ukraine. This structure should unite the efforts of all who are not indifferent to the future of our Church and wish to make an affordable contribution to its formation. The basis of the foundation work is laid on the principles of transparency and accountability, one of the best global audit firms will be involved in monitoring the correct distribution of resources collected by the foundation. In order to establish cooperation with our supporters abroad, we plan to organize appropriate non-profit structures in America and Canada in a short while. All those who wish to contribute to the formation of relevant directions of the work of the Metropolitan Foundation, to the support of specific programs – from providing hot meals to homeless people to international activities in the field of protection of freedom of religion, especially in the occupied territories, from supporting the development of church education – to the establishing of parishes in eastern Ukraine, in a frontline Donbass – I am happy to invite everyone to cooperate.

On this I would like to conclude my speech and would be happy to answer the questions.
Once again, I would like to thank with all my heart the Ukrainian Institute of America for the wonderful place given to us for the meeting, I’m grateful to all who made it possible and to all of you who has come today from hereabout or from afar to share the joy of our communication.
May God’s blessing be upon you!
Glory to the Lord our Jesus Christ!

And glory to Ukraine!

 

Слово Блаженнійшого Митрополита Епіфанія, виголошене під час зустрічі з українською громадою в Нью-Йорку

19 Жовтня 2019

Преосвященні владики, всечесні отці! Дорога українська громадо, шановні гості, брати і сестри, пані та панове!

Слава Ісусу Христу!

Найперше хочу подякувати керівництву Українського Інституту Америки, а також Українському Конгресовому Комітету та всім, хто приготував цю нашу зустріч. Мені дуже приємно тут, у Нью Йорку, зустрітися з українською громадою – вперше як Предстоятелю Православної Церкви України.

Переконаний, що всі ви з великою турботою і переживанням, з молитвою слідкували за церковними подіями минулого і цього року, особливо за Об’єднавчим Собором у Святій Софії Київській, врученням Патріаршого і Синодального Томосу про автокефалію Православної Церкви України, її становленням і розвитком.

Чому автокефалія Української Православної Церкви є надзвичайно важливою?

Від самого початку Християнська Церква розвивалася, будучи відкритою для всіх народів і націй. Пам’ятаємо, що найпершим виявом дії благодаті Святого Духа, Який у день П’ятидесятниці зійшов на апостолів, був дар мов. Проповідь про Господа Ісуса Христа відразу зазвучала різними мовами, щоби кожен своєю рідною мовою міг почути Євангеліє.

Тому з одного боку всі православні християни належать до Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, бо Помісні Церкви не є і не можуть бути ізольованими одна від одної, або існувати лише як певна співдружність чи конфедерація. З іншого боку, враховуючи історичні, національні, державні та інші умови земного буття, існують автокефальні Помісні Церкви. Їхнє виникнення та розвиток пов’язані як з національною ідентичністю, так і з державним статусом відповідних народів.

Таким чином з одного боку всі ми – єдина Православна Церква, але разом з тим існують грецька і арабська, болгарська і румунська, грузинська і сербська та інші національні традиції Православ’я. Серед них – і українське православ’я.

Український народ – окремий народ, який має свою глибоку історію, власну мову, самобутню культуру. Який протягом століть боровся проти іноземного поневолення і в наш час відновив свою державну незалежність. Соціологічні опитування свідчать, що понад 70% наших співвітчизників сповідують православну християнську віру. Отже ми мали всі передумови для існування автокефальної Української Православної Церкви. Чому ж мрія про єдину і визнану Помісну Українську Церкви здійснилася лише зараз, чому продовжується боротьба щодо її утвердження?

Як ви добре знаєте, Московське царство, хитрістю та підступом у XVII ст. підпорядкувавши собі Україну, робило все можливе, щоби підпорядкувати собі і Київську Митрополію. З порушенням канонів Москва анексувала нашу Церкву 1686 р. і відтоді аж дотепер робила і робить все можливе, щоби мати панування над нею.

Чи є якісь церковні, духовні причини таких дій? Насправді немає! Причина полягає в прагненні Москви через підпорядкування Української Церкви Російській мати духовну владу над нашим народом, а через це – утримувати над нами і своє мирське панування.

Росія насправді не визнавала раніше і не хоче визнавати тепер, що український народ є окремий народ, а не частина «великого російського народу». На цій підставі там вважають, що не може бути ані Помісної Української Церкви, ані справді незалежної Української держави.

Московські політики, світські та залежні від них церковні, мріють про відновлення Російської імперії. Яку без панування над Україною відновити неможливо. Саме тому в усіх сферах Росія вела агресивну політику щодо України – спочатку більш приховано, а потім – відкрито, розпочавши неоголошену війну проти нашої держави, окупувавши Крим і захопивши частину Донбасу.

Для багатьох залишається незрозумілою остаточна мета цієї агресії, але для нас вона ясна і зрозуміла – відновити імперію з центром у Кремлі, зробити Росію глобальним центром впливу. Щоби не лише Україна чи навіть інші країни, що були під владою Радянського Союзу, але щоби і половина Європи та країни практично в усіх частинах світу були залежними від кремлівської волі – щонайменше так, як це було протягом другої половини ХХ століття.

Отже наша здатність зараз зупинити агресора, наша здатність зберегти свободу та демократичний устрій держави – це не лише наше приватне питання чи навіть питання європейське. Насправді це ключ до глобальної безпеки на майбутні десятиліття чи навіть більше. Якщо агресор не буде зупинений і подоланий – він піде далі, і перспектива ІІІ Світової війни, навіть ядерного конфлікту, – з теоретичної можливості перетвориться на повноцінну безпосередню небезпеку.

Відтак і питання духовної незалежності, справа утвердження автокефальної Помісної Української Православної Церкви – це питання глобального значення.

Проголосивши Томос про автокефалію Православної Церкви України Вселенський Патріархат навічно всеправославно утвердив на церковному рівні суб’єктність українського народу і українського православ’я, підтвердив і закріпив нашу незалежність від Москви. Завдяки цьому розпочався процес визнання автокефалії нашої Церкви іншими Церквами-Сестрами, першою з яких стала Церква Греції. Я переконаний, що у недалекому часі таким шляхом пройдуть також інші Помісні Церкви, і навіть сама Московська Патріархія колись у майбутньому буде вимушена визнати справедливість ухваленого Вселенським Патріархатом рішення.

Наш новий статус відкриває перед Українською Церквою нові перспективи – як внутрішні так і зовнішні.

Найперше, він дає можливість продовжити об’єднавчий процес, розпочатий 15 грудня 2018 р. на Соборі у Святій Софії. Православна Церква України вже об’єднує, згідно з даними соціологічних опитувань, більшість православних віруючих, а до Московського Патріархату себе зараховують менше 15% опитаних. І цей процес об’єднання навколо нашої Церкви триватиме. Хоча він не буде швидким чи простим, але він – об’єктивний і незворотній. Ми принципово хочемо, щоби все відбувалося добровільно і мирно, та робимо для цього все від нас залежне. Бо лише таке об’єднання буде справжнім, усвідомленим, а тому – остаточним.

Ця єдність, в свою чергу, сприяє консолідації українського суспільства, перешкоджає планам агресора розпалити серед нашого народу будь-яку ворожнечу – релігійну, етнічну, тощо. Єдність православних в Україні, наша тверда і послідовна позиція співпраці з іншими Церквами і релігійними організаціями, підтримання діалогу, – все це особливо має цінуватися, беручи до уваги скільки конфліктів та повноцінних воєн у світі відбулося і досі точиться на основі релігійної чи національної ворожнечі.

Як невід’ємна частина громадянського суспільства наша Церква відчуває свою відповідальність перед Богом і українським народом у справі розбудови кращої держави. Боротьба з корупцією, зокрема через формування культури її несприйняття, підтримка ініціатив, спрямованих на утвердження справедливого судочинства, на поліпшення рівня життя людей, заохочення членів Церкви до милосердя і благодійності, налагодження системної підтримки для найбідніших та безпритульних, розширення освітньої та просвітницької діяльності, зокрема робота з молоддю, щоби нові покоління знаходили своє місце в церковному житті та зростали активними громадянами – це є ті завдання, які ми перед собою ставимо в цій площині.

Чи зможемо ми досягти успіху? Самі чи поодинці – ні. Але об’єднавши зусилля, знання, таланти і можливості – безперечно зможемо. Принцип соборності як способу життя і взаємодії в Церкві, як механізм, який дозволяє належним чином і надавати права, і покладати відповідальність – цей принцип для нас є фундаментальним. Ми прагнемо бути тією Церквою, яка відкрита для всіх і де кожен православний віруючий матиме можливість не лише звершити церковні обряди, але і бути повноцінним учасником громади. Ті рамки, в які православ’я було загнане в імперський та радянський період, та штучна зовнішня ізоляція, у якій перебувало українське православ’я у попередні десятиліття – тепер не можуть і не повинні нам перешкоджати в розвитку Церкви.

Як і для кожної справи загалом, для того, щоби реалізувати ті завдання, які ми бачмо перед собою, потрібні дві основні речі – талановиті, освічені та кваліфіковані працівники і належні матеріальні ресурси. Бо можна написати найкращі плани, але якщо їх не буде кому втілювати в життя, вони так і залишаться ідеями. Також і найкращі працівники з гарними планами не досягнуть успіху, якщо їхня праця не буде підкріплена належною матеріальною базою та фінансуванням.

Ось чому як Предстоятель я бачу перед собою, окрім низки інших, два важливих напрямки діяльності. Це – освіта і забезпечення потреб життя та розвитку Церкви.

Цілком очевидно, що нам потрібні освічені та відповідні до вимог сучасності священнослужителі. Але це лише частина того, про що я кажу, думаючи про освіту. Я переконаний, що для сталого розвитку Церкви на майбутні десятиліття і далі нам потрібно, щоби через Церкву і у зв’язку з Церквою стало можливим здобувати освіту та провадити наукову діяльність у значно ширшому контексті. Нам потрібні соціальні працівники та спеціалісти з комунікацій, фахові юристи та управлінці. Давня Києво-Могилянська Академія була місцем формування не лише церковнослужителів – маю сподівання, що таку потужну освітню інституцію загальноукраїнського масштабу і належного світового рівня ми будемо здатні створити в майбутньому.

Для розвитку матеріальних можливостей церковної праці я ухвалив рішення створити Митрополичий фонд Православної Церкви України. Ця структура повинна об’єднати зусилля всіх, хто не байдужий до майбутнього нашої Церкви та бажає зробити посильний внесок у її розбудову. В основу роботи фонду ми закладаємо принципи прозорості та підзвітності, одна з найкращих аудиторських компаній світового рівня буде залучена до спостереження за правильністю розподілення зібраних фондом ресурсів. Для налагодження взаємодії з нашими прихильниками закордоном ми плануємо невдовзі організувати відповідні неприбуткові структури також в Америці і Канаді. Всіх, хто бажатиме долучитися до формування відповідних напрямків роботи Митрополичого фонду, до підтримки конкретних програм – від надання гарячого харчування безпритульним до міжнародної діяльності у справі захисту свободи релігії, особливо на окупованих територіях, від підтримки розвитку церковної освіти – до розбудови парафій на сході України, у прифронтовому Донбасі – всіх з радістю запрошую до співпраці.

На цьому я хотів би звершити свій виступ та із задоволенням відповім на питання.

Ще раз хочу від всього серця подякувати Українському Інституту Америки за чудове місце, надане нам для зустрічі, подякувати всім, хто зробив її можливою та всім вам, хто сьогодні зблизька чи здалеку прибув щоби розділити радість нашого спілкування.

Нехай Боже благословення перебуває над вами!

Слава Господу нашому Ісусу Христу!

І слава Україні!

pomisna