Канонічність
Апостольського Приємства в Українських
Автокефалістів
Автор:
Протопресвітер Ілля Цигладзе,
клірик
Грузинської Православної Церкви
Переклад
грецькою: Ніколаоз Гургенідзе
Переклад
українською: Ε.
Κ.
Засновником
лінії хіротоній Української Автокефальної
Православної Церкви (Останнім Предстоятелем
якої, до Об’єднавчого Собору, був
Митрополит Макарій Мелетич) є перший
Предстоятель Польської Православної
Церкви, Блаженніший митрополит Варшавський
та всієї Польщі Діонісій Валентинський,
котрий до речі був єпископом одного
грузинського архімандрита св. Григорія
Ператзе.
Блаженніший
митрополит Діонісій в 1932 р. висвятив
архімандрита Полікарпа Сікорського
на єпископа Луцького. В лютому 1942 р. з
благословення Блаженнішого Діонісія,
архієпископ Поліський і Пінський
Олександр Іноземцев ( Із Серпня 1942 р. –
митрополит. Помер в 1948 в засланні в
Монако), та вже згадуваний архієпископ
Полікарп (Сікорський) Заснували Священний
Синод Української Автокефальної
Православної Церкви. Рукопоклали двох
єпископів, єпископа Ніканора (Абрамовича)
та єпископа Ігоря (Губу). Того ж самого
року, не зважаючи на тиск німецької
окупаційної політики, в Києві таємно
було рукопокладено ще десять інших
єпископів. До Автокефалістів приєднався
і тодішній митрополит Харківський
Феофіл Булдовський, котрий був ієрархом
Російської Церкви. Врешті-решт
новостворений Священний Синод складався
з 14 ієрархів. Як голову Священного Синоду
було обрано архієпископа Луцького
Полікарпа (З 1946 р. -митрополит). В 1944 р.
уряд Радянського Союзу розпочинає
кампанію проти Автокефалістів і йому
з часом вдається викорінити автокефальний
рух на території України. І всім
Автокефалістам довелося залишити їх
батьківщину. Вони тікають закордон при
цьому зберігають свій Синод, подібно
до того як це робили росіяни (РПЦЗ).
В
1953, після смерті митрополита Полікарпа,
і аж до 1969 Першоієрархом та головою
Священного Синоду Української Церкви
обрано митрополита Ніканора (Абрамовича).
Його хіротонію було звершено в м. Пінськ
з благословення Його Блаженства
Блаженнішого митрополита Варшавського
і всієї Польщі Діонісія, 9-го Лютого 1942
р. Його було рукопокладено як єпископа
Чигиринського, архієпископом Пінським
Олександром (Іноземцевим), єпископом
Луцьким Полікарпом (Сікорським) та
єпископом Брестським Георгієм
(Кореністовим). В 1944 митрополит Ніканор
також змушений виїхати закордон.
Після
смерті митрополита Ніканора, в 1969,
головою Священного Синоду було обрано
митрополита Мстислава (Скрипника),
котрого як єпископа Переяславського
було рукопокладено 14 травня 1942,
архієпископом Полікарпом. З 1944 змушений
жити закордоном. З 1947-1950 він є архієпископом
Української Архієпископії в Вініпезі
в Канаді. Із 1950 архієпископ Мстислав
(Скрипник) – вікарій Першоієрарха
української єпархії в Америці, а вже з
1971 сам Скрипник стає Першоієрархом.
Не
зважаючи на протидії Московського
Патріархату, в 1990 в Києві було скликано
Великий Собор Українських кліриків,
котрі підтримують Автокефальний рух і
митр. Мстислава було вибрано Патріархом
Київським і всієї України. Інтронізація
нового патріарха відбулася в Соборі
Святої Софії в Києві. Тоді патріарху
Мстиславу було 93 роки. В 1993 він помер. В
1992 з Київським Патріархатом з’єднався
тодішній Екзарх Московського Патріархату
в Україні, митрополит Філарет (Денисенко)
який був покараний і заборонений в
служінні за підтримку ідеї Автокефальної
Церкви в Україні, яка була б абсолютно
незалежною від Московської церкви.
У
1993 році, після смерті патріарха Мстислава,
митрополит Філарет та його прихильники
відокремилися від Автокефальної церкви
та створили власну Церкву, отож на той
час в Україні було вже дві невизнані
Автокефальні Церкви. У 1993 р. Прихильники
Мстислава обрали єпископа Димитрія
(Ярему) новим патріархом, а після його
смерті у 2000 році, митрополита Мефодія
(Кудрякова) обрано головою Священного
Синоду. Після смерті митрополита Мефодія
у 2015 році на його посаду був обраний
митрополит Макарій (Малетич), який
обіймав цю посаду до 15 грудня 2018 року,
тобто до Історичного Об'єднавчого
Собору. Митрополит Макарій раніше служив
священиком в Українській православній
церкві Московського патріархату, а в
1989 році вступив до Української
автокефальної Церкви, де був тодішній
екзарх Московської церкви митрополит
Київський Філарет (Денисенко), котрий
заборонив у служінні Макарія. Макарій
(Малетич) був висвячений на єпископа в
1996 році патріархом Димитрієм (Яремою),
архієпископом Ігорем (Ісіченком) та
архієпископом Мефодієм (Кудряковим).
Треба
зауважити, що Димитрія (Приємника
Патріарха Мстислава Скрипника) було
рукопокладено 5 вересня 1993р. архієреями
Священного Синоду патр. Мстислава.
Єпископську хіротонію патріарха Димитрія
звершили наступні: єпископ Львівський
Петро (Петрус), єпископ Білоцерківський
і Уманський Михаїл (Дуткевич), єпископ
Луцький і Волинський Феоктист (Пересанда),
єпископ Харківський і Полтавський Ігор
(Ісиченко).
З
1990 рр. в Канаді Українська Православна
Церква підпадає під юрисдикцію
Вселенського Патріархату, а в 1995 в
Америці Українська Церква з правом
автономії входить знову ж таки до
юрисдикції Вселенського Престолу, це
відбулося ще за життя приємника патр.
Мстислава, митрополита Костянтина
(Баган). В 2012 помирає митр. Костянтин і
Святим і Священним Синодом Вселенського
Патріархату обирається митр. Антоній
(Шерба). Таким чином, фанатичні росіяни
та російські імперіалісти помилково
стверджують, що вони не мають благодаті
та канонічного висвячення і що їхнє
апостольське правонаступництво є
суцільною брехнею, чи навмисно чи
ненавмисно вони відкидають історичні
події та спотворюють реальну історію.
Зокрема, в період 1921-1950 рр. Існувала
релігійна група "самосвятців", які
також називали себе "Українською
Православною Автокефальною Церквою",
але ця структура немала абсолютно ніяких
хіротоній. Ця історія починається так:
в 1917 р. з падінням Російської імперії в
Україні починається національно-визвольний
рух, який ратує за відновлення державності
та звільнення Церкви в Україні від
російського впливу, а з годом планувалася
й Автокефалія. Велика кількість
українських кліриків підтримувала
заснування автокефальної Церкви, але
проблема була в тому, що багато з
українських єпископів за своєю етнічною
належністю були росіянами, чи підтримували
імперіалістичні ідеї, саме із-за цього
священники в Україні лишилися без
єпископів. У 1919 році католикос-патріарх
всієї Грузії Леонід (Окропіридзе)
пообіцяв українським автокефалістам,
що допоможе. Він сказав щоб вони відправили
кандидатів на єпископство до Грузії, і
католикос - патріарх Леонід в соборі
Мцхети рукопокладе єпископів для
України, а потім відправить їх назад де
б вони змогли заснувати Синод. На жаль,
через триваючу громадянську війну на
територіях колишньої Російської імперії
два єпископи-кандидати, пресвітери
Стефан (Орлик) та Павло (Погорелко), не
змогли виїхати до Грузії, і їх хіротонія
не проводилася. Ця перешкода, однак, не
змогла зупинити самосвятів, і в 1921 році
в соборі Святої Софії в Києві священики
здійснили «висвячення» пресвітера
Стефана (Орлика). Однак це висвячення
не можна було охарактеризувати як
канонічне. Це значно недооцінило
український рух самосвятів, який створив
"Українську автокефальну православну
церкву. Главою цієї псевдо церкви було
обрано священника Василя (Липківського).
Протягом першої половини 1920-х років до
цієї церкви належала п’ята частина
православних парафій СРСР в Україні. У
1925 році радянська влада почала
переслідувати «ієрархію» Василя
Липковського, звинувачуючи її у
націоналізмі та антисемітських діях,
що врешті-решт призвело до поступової
ліквідації цієї неканонічної Церкви,
яка припинила своє існування в Україні
в 1937 році. З групи Липківського останній
псевдо-єпископ Іван Феодорович в Америці
в 1951р. приєднався до Священного Синоду
канонічної Української Православної
Церкви в Америці, якого, до речі, було
перерукопокладено згідно з Канонічним
Правом. Ще однією проблемою стало те,
що в 1990р. коли до Автокефальної Церкви
України долучився архієрей Московського
Патріархату Іван Бондарчук і без дозволу
митрополита Мстислава Скрипника разом
з одним псевдо-єпископом на ім’я
Інокентій Чекалін рукопоклали чотири
нових єпископів. Тоді митр. Мстислав
визнав їх хіротонії не дійсними й прислав
єпископа Антонія (Шербу) – зараз єпископ
Вселенського Патріархату, аби він їх
перерукопоклав і щоб ця канонічна дилема
була вирішена.
Отож,
згідно з Святими Канонами хіротонії
українських Автокефальних архієреїв
були здійсненими, як мінімум, двома
єпископами, таким чином, історично
апостольське приємство збереглося і
ніякого поривання в ньому не існувало.