Ми брати і сестри тому, що у бутті маємо єдиного Отця – Всевишнього Бога, який всіх нас покликав до життя і про всіх нас рівною мірою турбується, бажаючи нам блага, – Митрополит Епіфаній

29 Листопада 2020

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у двадцять п’яту неділю після П’ятидесятниці

 

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Ми звикли вже до цього звернення, коли в середовищі Церкви називаємо одне одного братами і сестрами. І як у багатьох життєвих звичках, у цій ми можемо не відразу побачити глибокий сенс та богословське її значення. Два читання, які ми чуємо сьогодні з Нового Завіту – апостольське та євангельське – нагадують нам про те, чому саме так називаємо одне одного. Вони допомагають нам краще зрозуміти сенс такого іменування, а через розуміння – наповнювати звичну для нас форму належним змістом.

За звичайним слововжитком братами і сестрами називають тих, хто народився від тих самих батька й матері. В ширшому значенні ці іменування використовують і для інших родичів – зведених чи двоюрідних братів та сестер. Чим більше між людьми ступенів спорідненості – тим більш далеким вважається родинний зв’язок. Відтак, коли осіб відділяють не лише ступені спорідненості, але й різниця у поколіннях, люди зазвичай не відчувають і не підтримують зв’язку, хоча насправді залишаються належними до одного роду.

Однак якою б далекою не була відстань між членами однієї родини у часі та просторі, у суспільному житті, ніхто не може скасувати того факту, що у кожної людини є родинний зв’язок. Бо народжується людина у світ цей не сама собою, але має тих, хто її народив.

Егоїзм, тобто любов, замкнена на самих себе, значно поширився серед людей віку цього. Відтак родинні зв’язки слабшають і руйнуються, а сам інститут шлюбу, родини, жертовність та турбота батьківська, послух та вдячність дітей, сімейні традиції – все це називають застарілим, віджилим, не сучасним і непотрібним.

В наш час з дитинства і юності людині ззовні нав’язують думку, що раз вона є особистістю, то повинна сама вирішувати, що і як робити, що для неї корисне, а що шкідливе. Безперечно, що кожна людина, навіть коли має і один день земного життя – є особистістю. Але хіба хто, маючи здоровий глузд та життєвий досвід, буде очікувати від немовляти ухвалення рішень? Буде ставити питання та чекати на пояснення й відповіді? Очевидно, що ні. Відповідальність спонукає батьків і старших навчати молодших, спрямовувати до кращого та остерігати від шкідливого.

Отже, всяка особистість хоча і має людську гідність та наділена від Творця правами, з якими нерозривно сполучені обов’язки – але завжди потребує для застосування цих дарів досвіду, потребує дисципліни, виховання, навчання. І всього цього неможливо здобути виключно самостійно.

Коли ж людині наполегливо нав’язується думка, що тобі не потрібні авторитети, не потрібні настанови, не потрібні правила – то хіба це не той самий шлях, який обрав змій, щоби спокусити прабатьків? Коли ти не маєш духовного досвіду, а до тебе приходить спокуса – чи зможеш ти розпізнати її? Чи зможеш, навіть розпізнавши, протистояти їй та відігнати від себе? Якщо ніхто не наставить тебе, не буде остерігати, не дасть пораду – не зможеш.

Отже, коли кличуть тебе відкидати Священне Писання і Церкву, настанови старших, полишити духовний досвід минулого, жити лише за власними переконаннями – знай, що цим спонукають тебе бути беззахисним перед нападом гріха. Закликають скласти зброю, коли ворог сильний і нападає. Закликають до безтурботності, коли наближається загроза. Закликають залишитися на самоті, коли багато супротивників-бісів оточать тебе, щоби зв’язати гріхами та поневолити.

Мабуть, всі чули притчу про те, як батько наставляв своїх дітей триматися разом, показавши, що поодинці гілочки легко зламати, але коли вони зв’язані між собою, тоді не можна їх переломити, навіть маючи велику силу. З Писання ми знаємо, що один у нас ворог – диявол. Він прагне поневолення та погибелі всьому роду людському, а тому, ворогуючи проти нас, бажає, щоби ми залишалися у двобою з ним знесиленими і беззахисними. Щоби ми не в ньому бачили ворога і небезпеку, а одне в одному. Щоби не мали ми ані побратимів у боротьбі, ані наставників, ані помічників, ані зброї, якою є меч слова Божого, ані захисту, яким є щит істинної віри.

Усі ви добре знаєте поширену в суспільстві теорію, що людина походить від мавпи. А якщо вона за походженням своїм принципово нічим не відрізняється від інших тварин, то на неї поширюються всі ті ж правила боротьби та виживання, що можна зараз спостерігати у дикій природі. В цих правилах немає місця моралі. Одна тварина вбиває і поїдає іншу, щоби насититися і жити. Тварини одного виду борються до крові та інколи навіть вбивають одне одного, щоби визначити своє панівне положення у стаді чи зграї. Птах може викинути з гнізда одного з пташенят, щоби прогодувати інших, які залишаться.

Чи не замислювалися ви, чому в минулому столітті стали можливими жахливі злочини, жертвами яких у короткий проміжок часу ставали сотні тисяч і навіть мільйони людей? В чому причина появи низки тоталітарних диктатур, які із завзяттям налаштовували одних людей проти інших за ознакою нації, соціального класу чи будь-якою іншою? Чому стали можливими Голодомор, Голокост та інші геноциди? Переконаний, що між поширенням у суспільствах переконання, що людина має ту саму природу, що і всяка тварина, і появою цих людиновбивчих ідеологій та диктатур є безпосередній зв’язок.

Зі Священного Писання ми знаємо, що Каїн підняв руку на брата свого Авеля і вчинив перше вбивство. Але кожен погодиться, що коли людина має відчуття родинного зв’язку, коли відчуває спорідненість з іншою – не легко їй вчинити зло проти рідної людини. Спершу в думці своїй має віддалитися від неї, у почуттях розірвати з нею зв’язок і єднання, і коли вже чинитиме зло, то вважатиме, що робить це комусь чужому.

Якщо людство походить від мавп – то хіба має воно щось справді спільне, що спонукатиме чужій людині благодіяти, про незнайомого турбуватися, віддати своє невідомому, який потребує милосердя? Комунізм, расизм чи нацизм – всі ці ідеології збудовані були на протиставленні одних людей іншим за певною ознакою аж до того, що одних, наприклад арійців чи пролетарів, вважали людьми, а інших – не вважали за таких. А тому заради якоїсь проголошеної благої мети спонукали одних людей жорстоко винищувати інших.

Мабуть, ви чули чи читали у новинах про те, що днями в Данії на фермах через загрозу поширення нової мутації коронавірусу було знищено мільйони тварин – норок. Нам шкода їх, але суспільство виправдовує цей захід, бо небезпека для людей виявилася занадто великою. Однак так само більшовики виправдовували знищення «класових ворогів», а нацисти – людей «другого сорту», пояснюючи, що це не люди, такі самі, як всі інші, а якість тварини, існування яких загрожує людям і перешкоджає долати небезпеки та досягти кращого майбутнього.

Тож коли ми називаємо одне одного братами і сестрами, і не просто називаємо, а усвідомлюємо нашу спорідненість, коли вибудовуємо своє життя на основі цієї родинної єдності, то ми не просто дотримуємося звичаю, а ми протистоїмо поширенню зла. Поширенню його в світі та в нас самих.

Священне Писання сповіщає нам як тверду і безсумнівну істину, що все людство походить від одних прабатьків. Незалежно від нинішньої різноманітності рас і націй, племен і народів, усі ми маємо одного прабатька – Адама, і одну праматір – Єву. Апостол Павло у своєму слові до афінського Ареопага каже: «Бог‚ що створив світ i все, що в ньому […] від однієї крови створив увесь рід людський для проживання по всій землі» (Діян. 17:24,26). Отже, за плоттю нашою всі ми є брати і сестри. І хоча перебуваємо у далекій спорідненості, але залишаємося єдиною людською родиною.

Також і у вищому вимірі буття, у цілості нашої людської природи ми маємо єдине джерело нашого життя – Бога, нашого Творця. Бо, як свідчить апостол Павло, «ми Ним живемо‚ і рухаємось‚ і існуємо» (Діян. 17:28). Він, Всевишній Бог, благоволив бути нам Отцем, а тому всі ми – Його діти. Хоча діти і не за своєю природою, бо Він Творець, а ми – творіння, але за усиновленням.

Ось про це і нагадує нам сьогодні через читання з Послання до Ефесян апостол Павло, кажучи: «Один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і через усіх, і в усіх нас» (Еф. 4:6). Ми брати і сестри тому, що у бутті маємо єдиного Отця – Всевишнього Бога, який всіх нас покликав до життя і про всіх нас рівною мірою турбується, бажаючи нам блага, як люблячі батько й мати завжди бажають його своїм дітям. Ми також брати і сестри за плоттю, тому що маємо єдиних прабатьків, Адама і Єву.

А як християни ми маємо особливе духовне споріднення, бо маємо єдину Церкву, яка сполучає нас в одне тіло як між собою, так і усіх вірних – з Главою Церкви, Господом Ісусом Христом, Сином Божим і Спасителем. «Одне тіло й один дух, як ви й покликані в одній надії покликання вашого; один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:4-5) – так свідчить, нагадує і закликає апостол Павло.

Підтвердженням всього цього є і притча про милосердного самарянина, яку ми сьогодні чуємо. Спаситель подає її як відповідь на питання: «Хто є мій ближній?» І відповідь ця очевидна: всякий, кого ти зустрічаєш у цьому житті – твій ближній, а не лише той, хто одного з тобою роду чи нації, однієї віри чи однакових переконань. Бо всі ми – діти одного Бога і одних прабатьків.

Отже, дорогі брати і сестри, щоразу, коли ми чуємо таке звернення, – покладімо собі на серце нагадувати, про що воно свідчить і ознакою чого воно є та до чого нас спонукає. Бо нагадування про наш родинний зв’язок прямо походить від двоєдиної заповіді: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого – як самого себе» (Лк. 10:27).

Тому не корімося спокусам лукавого, який нашіптує нам слова гордині та егоїзму, який спонукає забути про життєву потребу родини, спільноти, Церкви для кожного з нас. І якщо хочемо спастися від гріха, зла і вічного осудження – пам’ятаймо, що ми не поодинокі в цій боротьбі, ми маємо Небесного Отця, ми маємо велику родину людства, а особливо – родину Церкви Христової. За все це Богу нашому слава і подяка!

Амінь.