Промова Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія на урочистому прийнятті


Ваші Преосвященства і Високоповажності,

Пані та панове,

З великою вдячністю і радістю ми приймаємо присвоєне Національним університетом «Києво-Могилянська академія» нашій смиренній особі звання почесного доктора. Ми вважаємо цей жест вшануванням Вселенського Патріархату, Великої Церкви Христової, визнанням багатьох її ініціатив, особливо у питаннях, пов’язаних з діалогом, єдністю, турботою про творіння, солідарністю і миром.

Дозвольте нам процитувати Окружне послання Святого і Великого Собору Православної Церкви, що відбувся на Криті у червні 2016 року, яке так говорить про мир: «Церква змагається за те, щоб зробити відчутнішим на землі мир з неба. Справжній мир здобувається не силою зброї, а лише любов’ю, яка не шукає свого (1 Кор. 13:5). Єлей віри має слугувати загоєнню давніх виразок, а не розпалюванню нових вогнищ ненависті» (§17).

Для нас мир і діалог прокладають шлях до єдності. Саме тому наша Константинопольська Церква-Мати завжди глибоко переймалася церковною ситуацією українського народу. Надання автокефалії Православній Церкві України у 2019 році було передовсім пастирською турботою про духовну справедливість і свободу. Щоби залишатися вірними процитованим вище словам, що «єлей віри має слугувати загоєнню давніх виразок», надання автокефалії було критично важливим для зцілення схизм і поділів у помісній Церкві і для прагнення до видимої єдності. Розділення тіла Православної Церкви на три окремі інституції в Україні було глибокою раною для співпричастя усієї повноти Православної Церкви. Пригадаймо слова святого Павла: «Якщо страждає один член, з ним страждають усі члени» (1 Кор. 12:26). У розділенні немає свободи, тому що істинна свобода реалізується в переживанні досвіду єдності, яка включає і захищає інакшість, що сприймається не як елемент відокремлення, але радше як можливість для творчого співіснування і співпраці.

У цьому сенсі ми переконані, що надання автокефалії урешті-решт допоможе вирішити питання єдності. Донедавна більшість українців була відчужена від решти православного світу, і хоча вони шукали автокефалії, їхні зусилля не суперечили глибинній суті єднання, а відповідали правильному шляху до єдності Церкви.

З метою подолання розколу та сприяння єдності православних в Україні Вселенський Патріархат, як Церква-Мати українського народу, зваживши усе й обміркувавши, вжив необхідні і канонічні кроки, щоби відповісти на численні звернення президентів, органів влади, Верховної Ради і громадян України, отримані до скликання Святого і Великого Собору у 2016 році, надаючи довгоочікуваний статус автокефалії. Не забуваймо, що подібні запити з проханням про «цілковиту канонічну незалежність» православних України ще раніше – у листопаді 1991 року, неканонічно, надсилалися українськими єпископами спочилому Патріарху Московському Алексію ІІ і були відкинуті. Патріарх Алексій повинен був повідомити про ці запити Вселенський Патріархат, єдиний у православному світі Престол, відповідальний за канонічне надання автокефального статусу.

Вселенський Патріархат завжди поспішав з допомогою і підтримував Православні Церкви перед лицем випробувань. Єдність православ’я не опинилася під загрозою через те, що Вселенський Патріархат відповів на прохання українських православних. Українська автокефалія була проявом відповідальності з боку Церкви-Матері. Ніхто не може серйозно заявляти, що, приносячи одну загублену вівцю у безпечну огорожу Церкви, ми почали служити політичним програмам чи геополітичним інтересам світу. Тепер, через декілька років, ми раді бачити, як нова Церква зростає, а Його Блаженство Митрополит Київський Епіфаній сприяє нормалізації церковного життя під своїм мудрим духовним керівництвом.

Надання автокефалії Вселенським Патріархатом Церкві України було не лише коректним з еклезіологічного і канонічного погляду, а й єдиним реалістичним рішенням проблеми. Отже, тільки визнання української автокефалії усіма Православними Церквами, а не жодна інша позиція, чи то очікування і заклики до всеправославних зустрічей, чи то численні і безкінечні інтерв’ю для ЗМІ, сповнені образливими характеристиками, сприятиме всеправославній єдності. Таким чином, той, хто погрожує розірвати євхаристійне співпричастя зі Вселенським Патріархатом, сам відсікає себе від стовбура дерева Православної Церкви. Як ми вже заявляли раніше, Церква не може допустити спотворення православної еклезіології заради низьких мотивів.

Ще одним прикладом того, як Вселенський Патріархат намагається зцілювати розділення, слугують його тривалі зусилля з відновлення відносин між людством і навколишнім середовищем. Занепокоєння Вселенського Патріархату екологічною кризою ґрунтується на принципі, згідно з яким ми не можемо мати два різних світогляди: з одного боку, релігійний, а з іншого – мирський. Ми не можемо відділяти нашу турботу про гідність і права людини, про соціальну справедливість від турботи про збереження і стійкість довкілля. Ці уболівання пов’язані нерозривно. Якщо ми цінуємо кожну особистість, як створену за Божим образом, і якщо ми цінуємо кожну частинку Божого творіння, тоді ми покликані любити одне одного і дбати про наш світ. Що може бути більшим проявом любові до наших ближніх ніж турбота про навколишнє середовище, яке дає нам простір для досягнення співпричастя? Маючи на увазі це питання, ми повинні пам’ятати, що наше ставлення до природи безпосередньо відображає наше ставлення до Бога і ближніх.

Добре відомо, що наш шановний попередник, блаженної пам’яті Вселенський Патріарх Димитрій, 1 вересня 1989 року надіслав перше Окружне послання до Православних Церков в усьому світі, яке оголошувало цей перший день церковного року Днем молитви за збереження створіння. Цю ініціативу швидко підтримали Конференція європейських Церков, Всесвітня рада Церков, а недавно – наш брат, Папа Франциск у Римо-Католицькій Церкві.

Розробляючи далі «зелений етос» Православної Церкви, Окружне послання Святого і Великого Собору ясно вказує на духовне та етичне коріння екологічної кризи, стверджуючи, що «Коріння екологічної кризи є духовним та моральним, і воно вписано в серце кожної людської істоти. Протягом останніх століть ця криза дедалі посилювалася через численні розділення, породжені людськими пристрастями, такими як корисливість, жадоба, себелюбство, дух хижацтва, і такими їхніми наслідками на планеті, як зміна клімату, що відтепер серйозно загрожує природному довкіллю, нашому спільному “дому”. Розрив зв’язку, що єднає людину з природою, є відхиленням від належного використання Божого творіння» (§14).

Переходячи від сучасних дій до розгляду найважливішого символу і вираження православної віри, а саме – Нікео-Константинопольського символу віри, Православна Церква визначає наше ставлення до природи, сповідаючи і звеличуючи «єдиного Бога, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого». Таким чином, погляд православних християн на довкілля ґрунтується на основоположному принципі, що цей світ був створений Богом. Святе Письмо стверджує: «І  оглянув Бог  усе,  що  створив. І  було  воно  дуже добре» (Бут. 1:31).

Виходячи з цієї фундаментальної віри у святість і красу всього творіння та Воплочення Слова Божого для спасіння людства та світу, Православна Церква формулює свою важливу концепцію преображення космосу. Більше того, наголос православного богослов’я на особистісному та всесвітньому преображенні особливо помітний у її літургійних святах. Зокрема, свято Преображення Христового, що відзначається 6 (19) серпня, підкреслює святість усього створіння, яке отримує і віддає передчуття остаточного воскресіння та відновлення всього у майбутньому віці. Як Господнє Тіло було прославлене на горі Фавор, так і ми, люди, і все створіння буде викуплене та оновлене у Божому Царстві.

Ми неодноразово твердили, що криза, на яку ми наразилися сьогодні, пов’язана з тим, як ми сприймаємо наш світ. Ми ставимося до нашої планети блюзнірським чином тому, що ми не дивимося на неї, як на дар, успадкований згори, більше того, ми не визнаємо нашого обов’язку приймати, поважати і передавати цей дар наступним поколінням. Тому, перш ніж ми зможемо ефективно вирішувати проблеми нашого довкілля, ми повинні змінити своє бачення світу. Інакше ми просто лікуватимемо симптоми, а не їхні причини. Нам потрібен новий світогляд, духовний, якщо ми прагнемо того, що в Книзі Об’явлення називається: «новою землею» (Об. 21:1).

Ми не перестаємо згадувати, що зацікавленість Православної Церкви в захисті творіння не був просто реакцією на сучасну світову екологічну кризу. Вона є радше можливістю для вираження і пропагування Церквою її екологчіно дружніх принципів, її поваги до «дуже доброго» творіння (Бут. 1:31) та її доксології і хвали Творцю всього. Наші теперішні екологічні проблеми є приводом, а не причиною екологічної позиції нашої Церкви, яку вірно назвали «екологічною формою християнства».

Звернувшись до важливості православної єдності і захисту довкілля, нам зрештою необхідно розглянути питання зв’язку між релігією і миром. На жаль, нинішній спалах релігійного фундаменталізму й жахливі акти насильства в ім’я релігії підливають олії у вогонь сучасної критики релігійної віри і підтримують ототожнення релігії з її тимчасовими і недосконалими проявами. Однак, істина полягає в тому, що насильство є антитезою основоположних релігійних вірувань і вчень. Справжня віра не звільняє людей від відповідальності за світ, поваги до людської гідності і боротьби за справедливість і мир. Навпаки, вона зміцнює відданість і рішучість людей у справі відстоювання свободи і ключових цінностей.

Протягом декількох століть у Середземномор’ї відносно мирно співжили юдеї, християни і мусульмани. Ця історична реальність свідчить про те, що люди різних релігій можуть мирно співіснувати, вважаючи віру найважливішим прагненням людства, яке об’єднує нас, а не стає джерелом поділу та ненависті. Це показує, що релігії можуть слугувати мостами між людьми, бути містком, побудованим за допомогою знарядь віри і мудрості, які перетворюють сировину досвіду та пам’яті у структуру, що існує для діалогу, миру та єдності. Ця ідея була згадана у документі, опублікованому 2020 року з благословення Святого і Священного Синоду Вселенського Патріархату під назвою За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви, де можна прочитати, що «Православна Церква підходить до міжрелігійного діалогу, цілком визнаючи наявні відмінності між традиціями, але водночас твердо наполягаючи на реальній можливості мирного співіснування та співпраці між різними релігіями. Найперше, вона прагне долати невігластво, ворожість і страх шляхом взаєморозуміння й миру, що народжуються зі справжньої дружби» (§59).

Міжрелігійний діалог не означає відмову від власної віри, а швидше зміну уявлення про іншого чи ставлення до нього. Відкритість до іншого не загрожує нашій ідентичності. Навпаки, вона поглиблює і збагачує її. Тому міжрелігійний діалог може допомогти зцілити і розвіяти упередження, сприяючи взаєморозумінню спільнот та мирному розв’язанню конфліктів. Упередження та дискримінація інших походять від хибного уявлення про релігію, пов’язаного з невіглаством, ізоляцією та зосередженістю на собі. Ось чому лише шляхом цілеспрямованого та відкритого діалогу можна прогнати усі страхи і підозри щодо наших братів і сестер. Діалог є центральним для миру у світі, але тільки в дусі взаємної довіри та поваги. Як було справедливо сказано: «На шляху до миру немає автоматизму. Мир є більше обов’язком, аніж даністю. Він вимагає боротьби і жертв, наполегливості і терпіння, діалогу і солідарності. Немає сумніву у тому, що релігії можуть сильно сприяти миру у світі. Справжня віра розширює світогляд, вивільняє сили любові і розриває пута стерильного егоцентризму. Ось чому не є помилкою – очікувати від релігії більшого, однак є великою помилкою очікувати менше, ніж релігія може і повинна нам дати».

Пані та панове,

Це честь і привілей – промовляти до вас сьогодні з нагоди смиренного отримання нами звання почесного доктора. Перш ніж завершити наші зауваги, ми хотіли би додати декілька останніх міркувань. Для того, щоби зберегти довіру до релігійних голосів у сучасному світі, ми повинні наполягати на нашій відданості миру і єдності, захисту навколишнього середовища і нашому, як спільноти віри, внеску у діалог і примирення. Ці умови необхідні не лише для мирного співіснування у світі, а й для самого виживання людства. Неможливо протистояти великим викликам нашого часу лише на основі науки і технологій, бюрократії та економічних рішень. Ці сили можуть пропонувати лише тимчасові розв’язання. Не буде справжнього прогресу, якщо не буде поваги до ключових цінностей, таких як свобода, справедливість та солідарність.

Цінний досвід людства полягає у тому, що ми можемо протистояти глобальним викликам нашого часу лише разом. Ніхто – жодна нація, держава, релігія, культура і науковий прогрес – не спроможний вирішити наявні проблеми самостійно. Ми потребуємо одне одного; ми потребуємо спільної мобілізації, спільних зусиль, спільних цілей, спільного духу. Нинішня пандемія рішуче нагадує нам про природу наших обмежень та можливостей, і понад усе – про нашу взаємозалежність. Тому ми розцінюємо сучасні складні кризи як можливості для виявлення солідарності, для діалогу та співпраці, відкритості та довіри. Існують різноманітні шляхи до нашого майбутнього, однак, має бути спільний шлях, яким увесь світ йтиме солідарно. Як написано у Псалмах: «О,  як же добре  і як приємно,  коли брати [і сестри] живуть у згоді!» (Пс. 133:1). Єдність – це благословення від Бога і кінцевий пункт призначення для нас, «Божого роду» (Діян. 17:29).

Дякую за вашу увагу!