Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія під час Соборної Служби Предстоятелів у Києві

Блаженніший Митрополите Київський і всієї України владико Епіфаніє,

Високопреосвященні, преосвященні та боголюбиві брати Архієреї,

Благословенна та христоподібна  повното Церкви православних.

Первоверховний серед Святих апостолів Петро зі своїм братом Андрієм Первозванним «відразу покинули сіті, та й пішли за [Христом]» (від Матвія 4:20).

Як мовиться у нині наведеному уривку з Євангелія, Петро, палаючи бажанням зустрітися зі своїм улюбленим Учителем, посеред моря, хвилі якого високо здіймалися, з надзвичайним завзяттям, – рисою, притаманною його характеру, –  виходить із човна та, долаючи сили природи і закони створеного світу, дивовижним чином ступає поверхнею розбурханого моря.

Та зовсім скоро, обпечений сильним бажанням, він піддається сумніву, прихованій та невидимій спокусі маловір’я, як показує Господь – Знавець сердець. І тієї ж миті подібне суходолу затверділе море тане, як поетично можна сказати, і до того надзвичайно сміливий, готовий ризикувати Учень, «бачачи велику бурю, злякався і почав потопати і закричав: Господи, врятуй мене!» (від Матвія 14:30). А Ісус «схопив його і каже до нього: «Маловірний, чому ти засумнівався?»  (від Матвія 14:31).

У цьому випадку ми розрізняємо два види віри, за словами Іоанна Златомовця, попередника нашого Смирення на Константинопольській Апостольській Кафедрі цілих 16 століть тому: «Отож віра у знаки та дива називається дієвою∙ а віра у знання про Бога називається підготовчою до пізнання Бога». Перша – то є початкова віра Петра, яка подібно язику полум’я та пориву вітру є стрімкою, бурхливою – але дуже нетривалою – і вона спроможна змінити природну закономірніть. За словами Господа: «Бо істинно кажу вам: коли будете ви мати віру, як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: перейди звідси туди, то перейде вона, і нічого не матимете неможливого» (від Матвія 17:20).

Проте, існує і віра спасительна, яка готує до пізнання Бога, яку ми ледь вирізняємо у зневіреному вигуку Петра: «Господи, врятуй мене!». Упевненість в тому, що Ісус, який ступає поверхнею моря, є Господом Небес і Землі, є істинною та спасительною вірою, завдяки чому Учень і рятується.

І от проваджені цією спасительною вірою усі божественні Апостоли перетворили відому тоді Ойкумену, Всесвіт на «Божу ниву» та «Божу будівлю» (1 до Коринфян 3:9). Андрій же Первозваний, дістався аж до любих у Господі дітей, що проживали на території феми Херсонес, адміністративного округу Східної Римської, Візантійської, імперії у Південному Криму.

За цим послідувала копітка місіонерська праця греків фессалонікійців Кирила та Мефодія, яких наш Святий попередник Фотій направив вести просвітницьку роботу серед мешканців ширшого балканського регіону. Однак саме стосовно Києва та прилеглих до нього територій пізніше визначальна благодійницька роль належить одній жінці. Княгиня Ольга, приваблена Істиною та полонена Духом,  прийняла християнство у Константинополі, діставши при хрещенні ім’я Єлена. І подібно до іншої Єлени, Єлени Августи, матері Костянтина Великого, справила надзвичайний вплив на свого онука Князя Володимира, який 988 року прийняв християнство та привіз сюди проповідників з Царгорода, які й займалися просвітницькою діяльністю серед місцевого Божого люду. І у такий спосіб через святе Хрещення були скріплені важливі церковні відносини між Константинополем та Києвом, відносини життя, істини та любові.

Внутрішній мир Христової віри та непорушні відносини між Матір’ю та Донькою змінив хід історії та певні події. Води Дніпра розбурхались, церковна кафедра двічі переносилась з Києва, а спроби, зумовлені мирськими мотивами, призвели до того, що Київська Єпархія не з власної волі була відірвана від Константинополя і підпорядкована північнішим країнам разом з єпархіями, які належали до неї. Однак упродовж століть велася боротьба у Києві за те, щоб він не був позбавлений духовного та канонічного захисту Константинопольської  Церкви-Матері, вагомим свідченням чого є перша стаття вашої Конституції 1710 року, написаної через 24 роки після болісних подій 1686 року.

І природньо неминуче, що все те, що послідувало з церковного боку, відрив від центру, намагання насильницьким шляхом відлучити вас від нас, привело до остаточного розділення, яке неможливо було відновити зсередини,  і це змусило нас зрештою прийняти безапеляційне рішення на власний розсуд.

Це сталося, оскільки всі діяння попередніх століть, які мали на меті церковну узурпацію Києва, відбувалися без прямої участі Константинопольської Церкви-Матері, без її охочого благословення і з її великими стражданнями, оскільки [інші] скористалися її слабкістю у той момент і неспроможністю [опиратися].

Усі ті діяння, про які йдеться, одним словом, були абсолютно чужими, несумісними з православною еклезіологією і жодним чином не викликали милості Божої,  були не любими Богові.

У зв’язку з цим Церква-Матір без підтримки, чи схвалення, чи заохочення з боку кого б то не було, як така, що єдина мала священно-канонічний обов’язок, який відповідно до священних канонів не могла проігнорувати та занедбати, – вона благочестиво зайнялася наявною церковною проблемою. Зберігаючи мовчання та у щирій молитві, вона сподівалася на відновлення стану речей.

Упродовж багатьох років вона надавала можливість усім залученим до питання сторонам без насильства і емоційного обтяження, задля уникнення крайнощів, і завдяки природній зрілості досягнути примирення між тими, хто відірваний, відновити церковне життя у єдності. Вона без галасу, не афішуючи широко, щоденно закликала правлячі уми піти святим шляхом діалогу у Христі задля того, щоб подолати братовбивче розділення, що завдавало шкоди.

Терпеливість і толерантність, брати та любі у Господі діти, для Церкви ніяким чином не ототожнюються з ігноруванням, нехтуванням, знеціненням, поступкою, відмовою, забуттям,  залишенням [без допомоги]. Очікування Великої Христової Церкви, у надії на розкаяння, повернення та вилікування болісного відхилення не може тлумачитися з докором та осудом. А навпаки,  з гордістю у Господі, бо вона постійно залишалася в межах шляху, що веде до Христа, щодо всіх своїх дітей, щоб позбавити їх тяжкої праці, великих зусиль, помилок.

Священна кафедра Константинополя ніколи не мала можливості покинути болісні проблеми, які виникали, напризволяще. Вона мала та має глибоке усвідомлення своєї успадкованої відповідальності. Вона у своїй історичній присутності ТАК вважає, ТАК проповідує, ТАК живе,  ТАК іде шляхом. Турбота та виснаження заради своїх дітей для матері є нічим іншим, як єдиним природним шляхом та розвитком. Так і для духовної Матері Православних, для Константинопольської Великої Христової Церкви, жертва заради її дітей по всьому світу є її внутрішнім єством.

Щоденно вона проживає страсті та розіп’яття Боголюдини, що є одним цілим із Воскресінням та Вознесінням. Попри підлість, зневажливе ставлення, постійні зміни державних устроїв, неприйняття та невдячність, уславлення та знеславлення, інші історичні перемінні, – вона не змінила свою мораль та не відмовилася від свого обов’язку.

Священне зібрання соборних у Святому Дусі рішень, постанов, для неї не є марнотою слави чи теорією, але практичним вирішенням питань, а історія достовірно засвідчує це. Тлумачення божественних та священних канонів довірено не кабінетним ученим, і не віддано на поталу їхніх користолюбних підтверджень та засвідчень. Божественні та священні канони, які зберігають, утримують правильність віри, чи краще сказати, показують у дії євангельське слово, їх авторитетно витлумачує життя та досвід Церкви, але зовсім не доцільність.

Так само і обов’язки та відповідальність Константинопольських Архієпископів  ніколи не були теорією,  але були і є реальним фактом, надійно та певно засвідченим. Обов’язок розсуду, розв’язання спірних питань якраз і є головним Хрестом кожного смиренного Архієрея  Константинополя, найдорогоціннішим та найсвященнішим для нас.

Але це є привілеєм не у світському розумінні. Це видимий, відчутний зв’язок церковної цінності, величі смиренності у Христі, [відданість тому вигуку] «Звершилося!»,  що обов’язково передує  Воскресінню. Тільки у такий спосіб Константинопольська Церква тлумачить та проживає свій священно-канонічний привілей від самого початку й донині. Наповнена тим, у що вірить, та набувши досвід у бурхливому та такому, що потребує зусиль історичному морі, вона вирішила, що прийшов час у Святому Дусі зайнятися священними справами Церкви в Україні.

У нас немає наміру розповідати подробиці подій так, як вони відбувалися, але виявилося необхідним висвітлити їх у загальних рисах, оскільки багато є таких, хто вважає, що Вселенський Патріарх відхиляється від дійсності і не надав однакові можливості співзалученим частинам Церковного цілого. Це є викривленням правди.

Господь знає про наш біль та про неодноразові заклики до згоди у Дусі Господа. У найближчому майбутньому історія покаже і відповідні тексти, і увесь хід цього питання. Проте, ми маємо хоча б кількома словами сказати про те, що у Церкві Христовій відчуття самодостатності, упевненості у впливовості та могутності, світовій мирській силі та чисельна перевага не становлять елементи її життя.

Відновлення у церковному євхаристійному спілкуванні церковних частин, що існували у відсутності порядку, оскільки виникли внаслідок не канонічного та здорового процесу, не було нерозсудливим, незначним, навмисним чи позбавленим церковного підґрунтя рішенням. Навпаки, воно було засноване на надійному та наріжному Камені Церкви, Господі нашому Ісусі Христі та досвіді Його Церкви.

Зайвим буде з нашого боку говорити більше, оскільки у святому житті Церкви велика кількість випадків набагато важчих за ваш. Але їх мудро, розсудливо, терпляче та з любов’ю завдяки Животворчому Духові, а не вбивчій мертвій букві, було врегульовано спасительно заради обраного Господнього народу.

Відкликання відповідної канонічної Грамоти незабутнього попередника нашого Діонісія IV не було перевищенням прав з нашого боку, як говорять супротивники миру та примирення у Христі, але батьківським обов’язком, тому що створилася негативна ситуація, зовсім не на благо місцевої християнської пастви.

Велика Церква, піклуючись про інтереси своїх дітей у Христі, вирішувала церковні питання неупереджено, мислячи широко. Тому і окреслила умови, якими на її думку керувалась би помісна Церква, щоб іти правильним шляхом.

Описи різних церковних утворень не є догматичними та незмінними,  але це рятівна рамка, ті межі, які Церква має право змінити, якщо вони не служитимуть тій меті, заради досягнення якої були надані. Поняття «автономія» чи «автокефалія» жодним чином не означають отримання автономії як відриву від церковного цілого, більше того, аж ніяк не означають самоправство та перевищення канонічних меж.

Свята Константинопольська Церква – Матір, яка надавала Автокефалії, починаючи від Церкви Росії і до нещодавньої наданої Церкві України, не робить нічого іншого, окрім того, що постійно ділить на частини, при цьому зберігаючи цілісність, єдність, весь час жертвуючи, народжує і відроджує помісні Церкви з метою, як уже було сказано, спасительного служіння на благо Народу Божого, піклуючись про особливі потреби паств.

Автокефалії, попри те, що часто ставалося  перевищення повноважень та зміни з боку облагодіяних, не надаються за націоналістичним критерієм, ні в якому разі (!), але за критерієм доцільності для пастви і лише із сотеріологічною та есхатологічною переспективою.

Окрім того, статус Автокефалії надається за двох абсолютних та непохитних умов: Автокефалія не надається з метою подрібнення  та розділення, але заради спілкування у відмінності, і по-друге, Автокефалія надається у заданих межах, відповідно до правил та за певних умов.

Відповідно до встановленого  Халкидонським Собором, дві природи Господа поєднуються в одній Іпостасі Слова Божого «незмінно, незлитно, нероздільно, нерозлучно». Подібним чином Автокефалія надається «незмінно, нероздільно».

Один сучасний Канонознавець говорить: «Онтологічне співіснування цих двох реальностей, які «парадоксальним чином» є невідділимими, тобто реальності “незмінно” – яка гарантує відмінність – та реальності “нероздільно” – яка гарантує спілкування, єдність – створює подвійний парадокс, «особисте» та «спільне у спілкуванні» Автокефалії.  У церковному житті, отже, цей парадокс виражається через факт «спілкування нероздільно» незмішаних помісних Церков»…  І тоді, як оте «незмінно» зберігає відмінність, «нероздільно» зберігає спілкування».

Честь та цінність Автокефалії не надається якійсь помісній Церкві без передумов та неканонічно. Навпаки!  Патріарші та синодальні Томоси якраз і засвідчують правду речей. До прикладу у відповідному тексті про Патріаршу гідність до Церкви Росії мовиться таке: «головою та началом для нього (Патріарха Московського тобто) є Апостольський Престол міста Константинополя, як і для інших Патріархів». Те саме повторює свята Велика Христова Церква і у своєму Томосі вашої Церкви України: «Автокефальна Церква України  визнає головою Святійший Апостольський та Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи та Предстоятелі». І не тому, що Велика Церква прагне зайняти так чи інакше дане їй, її місце з великою відповідальністю, але тому, що  відміна, анулювання з її боку того, що дали Святі Вселенські Собори та загалом вся Канонічна Традиція та Діяння Церкви,  було б падінням для Церкви, та блюзнірством щодо Всесвятого Духа.

Вселенському Патріархату не притаманна дискримінація, як видно із двох наведених прикладів. Він приносить себе в жертву задля усіх, любить і поважає всіх без винятків та обмежень. Та, перш за все, він не спроможний відмовитися від свого жертовного служіння, бо має охороняти церковний порядок та мир і стан помісних Православних Церков.

Ми шкодуємо, але не зневіряємося, у зв’язку з рішучими  та наполегливими впертими намаганнями останнім часом викривити історичну та священно-канонічну правду. З’являються неологізми, нові формулювання, висловлюються небезпечні еклезіологічні погляди, щодо того, що  запроваджене Святими та Вселенськими Соборами є [нібито] неактуальним, анахронізмом, неавторитетним, та одним словом мертвим. Проголошується  приниження значущості Константинопольського Архієпископа до [стану] музейного експонату.  Здійснюються спроби перевороту церковних настанов з боку Церков, які своїм існуванням завдячують провидінню та жертві Великої Христової Церкви-Матері. На щастя, проте, життєдайний Святий Дух не залишає Свою Церкву без турботи   і тому ганьблення, насміхання, образи, спричинені доцільністю різного роду, не витримують та зникають.

Блаженнійший Митрополите Київський, владико Епіфаніє, вельми любий у Христі брате,

Я ще раз наголошую, що сьогодні Константинопольська Церква-Матір, як і Патріарх, радіє та тішиться поступу та добробуту Православної Церкви України. Не бійтеся проблем та труднощів, оскільки Велика Церква будує на непорушному та непохитному  фундаменті «а він є Ісус Христос».

Існування та структура очолюваної Вами Церкви є данністю і будь-які сумніви є марними та даремними, оскільки «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем» (Від Матвія 21:42).

Запрошуємо у цей священний час та закликаємо від щирого серця  братів у Христі, ієрархів у цій країні, їхній клір та вірян, які не спілкуються церковно з нами, переглянути цю свою позицію та сприяти мирному співіснуванню та взаєморозумінню тут людей та православних християн, ділячись з любов’ю самобутністю задля  примирення та встановлення терпимості, толерантності, яких усі ми потребуємо.

Ми, як Церква – Матір, готові вислухати проблеми, розвіяти думки, зцілити занепокоєння, загоїти травми, милістю Божою, усіх наших дітей, завжди, проте, у межах освяченого Церковного Передання. Ми твердо віримо, що милість Спасителя нашого Ісуса Христа, як і завжди, простягнеться щедро над усіма нами і ми радітимемо відчутним і до того ж таким, що приносять мир, плодам Святого Духа.

На завершення слова, бажаю Вашому боголюбивому Блаженству, Митрополиту Київському, та Вашому Собору преосвященних Архієреїв, ієрархам місцевої церковної присутності Московського Патріархату, благочестивому кліру та усьому благословенному Народові України без винятків та обмежень – благословення, [від] ніжної материнської та турботливої любові Церкви-Матері.

І велика сердечна вдячність нашого Смирення за щиру  повагу та вияви вашої шани та любові.

Нехай Бог благословляє усіх!

(22 серпня 2021)