.png "English"){kind=small}
Нещодавно Преосвященний владика Венедикт (Алексійчук), архиєрей єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаго, перебував з візитом в Україні. Владика люб'язно погодився дати інтерв'ю "Католицькому оглядачу" стосовно того, як нам - греко-католикам варто ставитись до подій, пов'язаних з наданням Томосу українському православ'ю., catholicnews
Частина І:
Ваше Преосвященство, останнім часом в Україні питання надання Константинополем Томосу про автокефалію для українського православ’я викликає чималий ажіотаж як у ЗМІ, так і в головах людей. На фоні цього в середовищі наших греко-католиків спостерігаємо певну розгубленість і певний різнобій позицій – від позиції «Ура! Нарешті українці отримають патріархат», до позиції «для нас, греко-католиків, це чергова небезпека: знову нас будуть заганяти до православної кошари». Якою б мала бути наша позиція, як ми, греко-католики, на Вашу думку, мали би реагувати на всю цю історію з Томосом.
Насправді історія з Томосом до певної міри є викликом для нас, греко-католиків. Бо, з одного боку, як можна не підтримувати змагання до об’єднання українського православ’я і його так би мовити легалізації в середовищі православ’я в цілому, а з іншого боку, а що ми греко-католики маємо до цієї справи?
Якщо подивитися в очі істині, то мусимо сказати, що, ми – греко-католики – уже давно маємо свій Томос, який надав нам повну помісність. Ми є Церквою свого права, тобто маємо свою літургійну традицію, маємо своє канонічне право, яке незабаром мало б набрати форми довершеного Кодексу канонів УГКЦ, свою єрархію. Ми подарували Церкві цілу плеяду святих.
Справді, у нашому випадку Рим з одного боку виконує роль гаранта нашої незалежності від інших, а з іншого роль координатора між нашою Церквою та іншими Помісними Католицькими Церквами. Не побоюся цього слова, але ми вже давно втішаємося станом, який православні називають автокефалією. Тільки наша автокефалія є ширша, вона не є ізоляціоністського характеру, ми як католики проживаємо Єдність Христової Церкви, зберігаючи все своє, а водночас маючи змогу черпати з джерел всієї християнської традиції й користати з благ християнської повноти як Сходу, так і Заходу.
Не хочу, щоб хтось це сприймав як спробу якоїсь полеміки, але одну важливу істину мушу пригадати: ми, зберігаючи єдність з Наслідником св. Апостола Петра, не тільки виконуємо заповіт Єдності Церкви Христової, Єдності, про яку на Тайній Вечері молився Ісус до Свого Небесно Отця (див. Ів. 17, 20-21), як нам про це оповідає Євангеліє від Івана, але цим ми також засвідчуємо й те, що ми з усією серйозністю ставимося до слів Спасителя, який надав св. Петрові владу зв’язувати і розв’язувати та дав ключі від Царства Божого (див. Мт. 16, 17-19).
Нам, людям сучасності з уже витвореними стереотипами, часом важко абстрагуватися від різних творів мистецтва чи просто народних вірувань у цьому питанні. Але мусимо пам’ятати, що в єврейській традиції передача ключів від чогось одночасно і означала передачу влади над чимось. Якщо поглянемо в книгу пророка Ісаї, то можемо побачити там роз’яснення стосовно передачі влади через передачу ключів: «І того ж дня покличу слугу мого Еліякима, сина Хілкії, і надягну на нього твою одіж і поясом твоїм я його підпережу; я передам твою владу в його руки, і він буде батьком єрусалимським мешканцям і домові Юди. Я вкладу йому на плечі ключ Давидового дому; як він відчинить, ніхто не зачинить; як він зачинить, ніхто не відчинить.» (Іс. 22, 20-22). Отож тут чітко бачимо, що передача ключів символізує собою і передачу влади.
Так само і вираз «зв’язувати і розв’язувати» для нас сьогодні звучить загадково. Але в час Ісуса і ще й дотепер в юдеїв цей вислів використовується для означення влади встановлювати і скасовувати релігійні закони. Ісус не просто залишив нам якусь аморфну спільноту людей. Він Сам заклав основи майбутньої Церковної структури і визначив того, хто матиме у ній авторитет і владу.
З іншого боку, не потрібно забувати, що навіть з точки зору православ’я ми, греко-католики, насправді є єдиною канонічною Цервою на теренах колись великої Київської митрополії. Адже тільки ми є прямими спадкоємцями Церкви Володимирового Хрещення, бо тільки нам, українським греко-католикам, з волі Божественного Провидіння, вдалося зберегти єрархію, яка є прямою спадкоємицею тієї першої християнської єрархії, яка була встановлена на наших землях з моменту Володимирового Хрещення. Не потрібно боятися про це говорити відверто. Замовчування цього факту було б замовчуванням істини. А якщо ми це будемо замовчувати, то цим самим будемо дозволяти вносити сум’яття в середовище наших вірних і створювати дещо спотворену картину в очах усього українського загалу.
А тепер погляньте ж на православ’я в Україні. Православна єрархія в Україні встановлена щойно у 1620 році Єрусалимським патріархом Теофаном ІІІ. Тобто, їхня єрархія походить не від єрархії, яка була в часі Хрещення, а з трохи іншого джерела. А це було таке собі не зовсім канонічне дублювання єрархії. Чи погляньмо на Москву. Майже сто років світове православ’я вважало московську церкву неканонічною. Ми ж, греко-католики, завжди мали єрархію, яка визнавалася канонічною від моменту хрещення Русі. І ми мусимо відверто говорити по це, свідчити про те, що ні Київський патріархат, ні Московський патріархат, ні УАПЦ не мають неперерваної тяглості з єрархією, яку ми отримали в часі хрещення. Це маємо тільки ми – греко-католики. Потрібно перестати боятися говорити про це відверто.
Навіть якщо говорити з точки зору православних, то ми є тими, які першими встановили свою канонічну територію на цих землях. Під таким кутом зору виходить, що ми є єдина канонічна Церква на цих землях. Тому що саме наша єрархія, яка є канонічна, є єдиною спадкоємицею єрархії, встановленої в часі Хрещення Русі. Коли ж ми відновили Єдність, то щойно після того у 1620 році православні здублювали єрархію на цих землях, а це вже було не зовсім канонічно, як я вже про це згадував.
Думаю, що варто перестати сприймати можливий Томос як щось надзвичайне. Адже православ’я в Україні тільки намагається встановлювати в середині самого себе єдність, а ми вже є на кілька кроків попереду – ми відновили єдність Христової Церкви. Ми не можемо розцінювати потуги щодо відновлення єдності в середині православ’я як щось погане, навпаки це є дуже добре. Проте навіть ці потуги викликають дуже велику кількість питань і велику кількість проблем в середині самого православ’я. І ми зараз уже це можемо відкрито спостерігати. Але навіть якщо православ’ю вдасться встановити внутрішню єдність, принаймні в Україні, то це є далеко не вистачальне. Адже після цього би мали йти змагання за єдність цілої Церкви. Але, на жаль, про це чомусь ніхто не говорить.
Ми ж, греко-католики, уже пройшли той шлях, який перед православними щойно попереду. Тепер дехто полюбляє говорити, що модель єдності, яку ми, греко-католики, репрезентуємо, не є досконалою. Але ж нічого нема досконалого у цьому світі. Досконалим є тільки Бог. У мене ж завжди є прохання до тих, хто так говорить: Покажіть мені, будь ласка, іншу модель єдності Церкви за останніх тисячу років, яка б функціонувала, а не була кабінетною вигадкою.
Томос, фактично, нічого не змінює суттєво у стані, який маємо зараз. Насправді це продовження того ж таки 1054 року, року коли було розірвано Єдність Церкви Христової. Зупинятись на Томосі, який визнає існування незалежної української православної церкви, було би не зовсім правильно. І ми всі – греко-католики, римо-католики, православні – мали б усвідомити собі одну просту істину: Бог нам не залишив Церкву розділеною, розділили Її люди. І перше тисячоліття існування Церкви показує, що Єдність можлива. Більше того, навіть зараз наша Греко-Католицька Церква показує, що попри все ця єдність і надалі можлива.
І саме з позиції пошуків єдності не тільки в середині православ’я в Україні, але понад те, з позиції пошуків Єдності всієї Церкви Христової ми, греко-католики, і мали би сприймати можливий майбутній томос Царгородського патріарха, яким би була надана автокефалія Українській православній церкві.
Саме зараз потрібно дистанціюватися від ажіотажу, від емоційних оцінок чи пропозицій і, так би мовити, на тверезу голову оцінювати ситуацію. Бо емоції добрі слуги, але дуже погані господарі.
Мусимо визнати, що насправді ніхто занадто серйозно в греко-католицькому середовищі не переймається темою Томосу і його наслідків для нас, греко-католиків. Спрацьовує оте типово українське: «якось воно буде». Насправді ми не можемо точно спрогнозувати що і як воно буде. Ми не можемо точно спрогнозувати чи це дійсно українському православ’ю буде надано автокефалію, якщо так, то в якій формі це буде, якою буде реальна реакція московського православ’я. Насправді зараз існує більше запитань, аніж відповідей.
Також мені виглядають дещо дивними завищені очікування, що автокефальна православна церква в Україні одразу отримає статус патріархату. Адже про майбутній православний патріархат в Україні, насправді, з боку Фанару не було сказано жодного слова. Мова йде тільки про можливу автокефалію. У світі є православні автокефальні церкви, які не очолює предстоятель із титулом патріарха. Тому навіть якщо православ’я в Україні отримає автокефалію, це не мусить означати одразу піднесення цієї автокефальної церкви до рівня патріархату.
З іншого боку є усвідомлення того, що буде спроба зібрати всіх під одним дахом із вивіскою “Єдина українська помісна православна церква”. Греко-католики в Україні – це далеко не маленька якась частина народу Божого. І вони, виглядає, підходять під таку вивіску, бо вони українці і вони у своїй більшості національно свідомі. Правда, невідомо як їх туди запхати і чи варто їх туди пхати. І якби були такі спроби, то це би було прямою зрадою нашої історії, зрадою усієї тисячі років нашого християнства. Адже це не наша модель, це не наша ідентичність. І таке, на моє глибоке переконання, не може бути благословенним Богом.
Щобільше, скажу це доволі відверто. Таке було би зрадою Христа, який залишив нам Церкву Єдиною. Чи туди хтось із наших піде – можливо, люди ж різні. Хоч я глибоко переконаний, українські греко-католики глибинно свідомі своєї індентичності. Можливо не все і не всі можуть її виразно артикулювати, можливо не всі і не завжди вміють її до кінця усвідомити, але вони нюхом чуть, щось це не те. Згадайте хоча б приклад з догналітами. Адже, наскільки це відомо, в результаті там практично не залишилось тих, хто перед тим були греко-католиками. Таких там зараз одиниці. Чи візьміть приклад ковпаківців. Це доволі невелика група людей. Тобто, ні догналіти, ні ковпаківці не стали якоюсь серйозною загрозою для УГКЦ. Тому побоювання, що, мовляв, греко-католики підуть в Томосну церкву значно перебільшені. Не варто думати, що не буде тиску на греко-католиків. Думаю буде.
Але погляньте в історію нашої Церкви: тиск на Неї завжди був. Але і самі знаємо, що як тільки нашу Церкву починали утискати, Вона від цього ставала тільки сильнішою, живішою, живучішою. Може не буде такого тиску, як був у 40-х – 50-х роках ХХ століття. Хоча я не знаю, що може бути. Проте я глибоко переконаний, що на даному етапі величезна більшість наших греко-католиків глибоко усвідомлюють свою автентичність.
І хоча під впливом чужої пропаганди частина греко-католиків страждає комплексом меншовартості, відчуваючи себе недокатоликами чи недосхідними. Очевидно, що це – цілковитий абсурд. Треба просто бути самим собою, збагачуватися зі скарбниць Сходу і Заходу, тоді жодні комплекси не будуть нас зв’язувати. Навіть перебуваючи у стані розколу, Схід і Захід продовжують взаємно збагачуватися своїми духовними надбаннями. То чому ж греко-католик має відчувати себе меншовартісним щодо римо-католиків чи щодо православних? Ми не маємо перебувати у стані постійного переляку через те, що, збагачуючись духовними надбаннями християнського Сходу, стаємо менш католицькими, а черпаючи з багатств духовної скарбниці християнського Заходу – менш східними. Ми не є ані екуменічною приманкою, ані містком між Сходом і Заходом, по якому кожен має право топтатися, як йому заманеться.
Можливо це звучить трохи банально, але саме це є істиною, що ми, греко-католики, насамперед покликані бути тими, ким ми вже є: взірцем християнської єдності. Хоч треба зауважити, що це стосується не тільки греко-католиків, а й кожної окремо взятої християнської душі: Бог хоче, щоб кожен з нас був собою, тим, ким Він його створив.
Є всі підстави стверджувати, що і Вселенській Церкві ми потрібні саме такими, якими є, і що Вона це добре розуміє. Звичайно, в історії були намагання Римської курії латинізувати нашу Церкву, які можна пояснити тим, що певні куріальні римські чиновники не завжди до кінця усвідомлювали це Боже призначення. На жаль, бюрократія і в Церкві є бюрократією. Вона завжди прагне до одноманітності, сірості, звичності – їй так легше функціонувати. Бюрократія боїться реального, живого подуву Духа Божого, адже вона прагне усе затиснути у свої механічні рамки. Але треба наголосити: не папи, а саме куріальні чиновники прагнули такої уніфікації, адже уніфікованим організмом легше керувати.
І навпаки – усі наступники Петра завжди закликали нашу Церкву зберігати своє питоме обличчя. Збереження нашої питомості є важливою місією УГКЦ, яка засвідчує, що Єдності можливо досягти не тільки на словах. І це справді єдина можлива і досконала модель Єдності, яку, повторюю, православні прагнуть засудити як уніятизм, хоч за стільки століть ніхто з них не запропонував іншої, кращої моделі. Перефразовуючи відому фразу про демократію, можна сказати: унія не є найкращим способом досягнення християнської єдності, але кращого нема.
далі буде...
