Предстоятель

Лише наша віра та довіра до Бога здатні спрямувати нас на вірний шлях, – Митрополит Епіфаній

16 Травня 2021

Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у третю неділю після Пасхи та в День святих жінок-мироносиць 

Дорогі брати і сестри! Христос воскрес!

Цього недільного дня ми продовжуємо святкувати Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. І через читання з Євангелія ми знову чуємо засвідчення істинності цієї події, що походить від ангела та від жінок, які першими прийшли до гробу Спасителя.

Цих жінок називають мироносицями тому, що вони, маючи побожну любов до свого Вчителя, придбали миро, тобто запашну олію, з наміром рано вранці після завершення суботнього дня прийти до місця поховання Ісуса Христа, щоби намастити Його тіло. Таким був юдейський поховальний звичай. Бо на відміну від нашої традиції, коли тіло померлого кладуть в труні у яму, викопану в землі, старозавітні юдеї ховали мерців у кам’яних печерах – або природних, або спеціально витесаних. Тіло обмотували поховальними пеленами, просочуючи їх сумішшю запашних олив. Так про це згадується і в випадку похорону Спасителя, звершеного Йосифом Арімафейським і Никодимом, про що сказано у 19-ій главі Євангелія від Іоанна (Ін. 19:39-40).

Тому до тіла, покладеного на кам’яній полиці у гробі, можна було при потребі підійти, і звичай повелівав виявити пошану померлому через зливання запашної олії, тобто мира. Саме так і хотіли зробити жінки, які при земному житті Спасителя служили Йому – очевидно через допомогу в побутових потребах, турбуючись, як, наприклад, сестра Лазаря Марфа, про їжу, про одяг, тощо. Ці жінки до останнього залишалися біля хреста, були свідками смерті та погребіння Господа.

І йдучи рано вранці до гробу, вони турбувалися лише про одне – як вони зможуть знову послужити своєму Вчителю, нехай навіть і померлому. І хто відкриє їм вхід, адже до дверей гробниці був привалений великий камінь, який вони не сподівалися посунути власними силами. Все це – приготовані пахощі, думки про камінь – засвідчують, що мироносиці не очікували дізнатися про воскресіння Христове.

Саме тому свідчення їхнє набуває особливої ваги. Бо якби вони були переконані у воскресінні або вважали, що їхній Вчитель не помер – то не йшли би виконувати поховальних обрядів. Натомість бачимо, що навіть після свідчення ангела про воскресіння Христове, жінки не можуть ще повірити в те, що сталося. Зокрема Марія Магдалина у смутку та плачі приймає воскреслого Господа за садівника і запитує Його про тіло, думаючи, що хтось таємно забрав його. І лише придивившись, вона впізнає Спасителя та в радості простягає руки до Нього.

Також важливим моментом, на який звертають увагу Євангелисти, є наявність у гробі пустих поховальних пелен і хустки, якою була зав’язана голова Спасителя. З історії воскрешення Лазаря знаємо, що людина, замотана у пелени, не могла звільнитися від них без сторонньої допомоги. Тому безпідставно деякі намагаються стверджувати, що Христос насправді не помер, а лише нібито впав у забуття чи летаргічний сон. Справжність смерті Христа була засвідчена римською сторожею. І навіть якби якимось неймовірним чином було не так, то звичайна людина, прийшовши до тями у печері, зв’язана пеленами, ніяк не могла би не те, що залишити це місце, закрите до того ж важким каменем, але навіть звільнитися від поховального савану.

Слід взяти до уваги й те, що навіть якби хтось викрав тіло Спасителя, як начальники юдеїв намовили говорити сторожу, підкупивши її, – то ніхто би попередньо не розмотував пелени, щоби полишити їх на місці. Бо робити таке було би не лише наругою над померлим, але і позбавлене практичного сенсу. Адже якби це був звичайний покійник, то мертве третій день тіло вже би розкладалося.

Отже, відвалений від гробу великий камінь, пусті пелени, горе жінок-мироносиць, недовіра апостолів до їхніх свідчень і навіть до свідчень одне одного – все це яскраві ознаки, які послідовно підтверджують істинність чуда Христового воскресіння. Якби Господь явив Своє воскресіння відразу після хресної смерті, то мабуть майже всі – як супротивники, так і вірні – мали би сумнів у дійсності того, що Він помер. І саме тому Син Божий являє знамення, яке назвав знаменням пророка Іони (див. Мф. 12:39-40) – Він приймає смерть з усіма її звичними для людини атрибутами, а тому тілом кладеться у гробі. Як Іона три дні був у чреві кита, так у землі тілом спочиває Син Людський, щоби, явивши найглибше смирення – бути найбільше прославленим заради спасіння людини.

Чого навчають нас усі ці події? З Євангелія ми бачимо, що ніхто, жодна людина не очікує саме такого воскресіння Христа, як воно сталося. І апостоли, і самі мироносиці чули звіщення Спасителя про Свою майбутню смерть та воскресіння. Але ні перші, ні другі не чекають того, що це станеться саме зараз, на третій день після поховання, і саме у такий спосіб.

Бо якби вони чекали такого воскресіння – то поводили би себе зовсім інакше. Людина, яка очікує чогось, особливо коли має в цьому внутрішню впевненість та переконання – вона у всьому шукає знаків та підтвердження скорого здійснення власної мрії. Однак і жінки-мироносиці, і апостоли настільки здивовані неочікуваною подією, що навіть до явних ознак чуда ставляться з недовірою. Тому і свідчення сприймають не одразу, а лише отримавши кілька запевнень.

Натомість, як знаємо з Євангелія, начальники народу пам’ятали проповідь Ісуса Христа про Його триденне воскресіння. Але знання це було використане ними не для того, щоби прийняти чудо, яке сталося, але для утвердження самих себе і оточуючих у власному запеклому переконанні. Вони і правителя просили поставити сторожу біля гробу, і печаттю запечатали камінь – тобто вжили всіх можливих заходів, щоби сповіщення осудженого ними Христа про триденне воскресіння не справдилися. Однак їхню запеклість, як і горе мироносиць, і недовірство апостолів, зокрема згадані нами минулого недільного дня сумніви Фоми, – Господь Промислом Своїм обернув на свідчення істини.

Бо коли здається, що все противиться можливості воскресіння Спасителя – Він являє Себе, як переможця над смертю. А весь спротив людського розуму та почуттів, спрямований проти цього чуда – обертає до утвердження його істинності.

З цього і ми, дорогі брати і сестри, маємо для себе отримати настанову для власного духовного життя. Пророк Ісая пише у своїй книзі: «Мої думки – не ваші думки, ні ваші путі – путі Мої, говорить Господь. Але, як небо вище за землю, так путі Мої вищі за путі ваші, і думки Мої вищі за думки ваші» (Іс. 55:8-9). З цих слів ми маємо зрозуміти, що якими б не були наші уявлення та очікування – вони, в кращому разі, лише віддалено, як тінь і сон, можуть показати те, що приготував нам Господь.

Апостол Павло у Першому посланні до Коринфян нагадує: «Написано: “Не бачило око‚ i вухо не чуло, i на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його”» (1 Кор. 2:9). Тому все наше знання, весь накопичений досвід не можуть нам дати наперед повного бачення і розуміння того, що має статися у майбутньому. Відтак лише віра наша, наша довіра до Бога, до Його слова, до премудрості й милосердя Його – лише вони здатні спрямувати нас на вірний шлях.

Приклад такої віри являють нам нині жінки-мироносиці. Вони не знають ще про воскресіння Господа з мертвих, але зі смиренням роблять те, що велить їм серце – хочуть і померлому послужити, як служили живому. Вони відкладають усі справи, вони долають страх перед можливим покаранням від сильних світу цього, яким скуті навіть апостоли, вони не мають якогось певного плану дій і подолання перешкод у довершенні свого бажання, але лише роблять те, що у їхніх силах – беруть миро і йдуть до гробу. І за цю довіру та любов, які долають і зневіру, і страх, і сумніви, жінки-мироносиці першими були удостоєні радості почути слова, сповіщені через ангелів: «Чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес» (Лк. 24:5-6).

На цьому прикладі, дорогі брати і сестри, ми маємо запевнення від Бога, що Він не очікує від нас чогось, що виходить за межі нашої здатності, наших можливостей. Бо навіть коли би ми зосередили у собі всю премудрість, накопичену людським пізнанням, якби збагатилися усім людським досвідом, якби мали у собі поєднаними всі найкращі риси та якості, притаманні людині – то і в такому разі все це не здатне було би саме собою підняти нас на недосяжну вершину Божественної премудрості і вседосконалості. Однак це для нас є приводом не сумувати, а радіти: Бог приймає нас такими, якими ми є, з нашою обмеженістю та недоліками, з нашими сумнівами та страхами, і все, чого не вистачає нам – Він щедро подає для виправлення. Немічне – Він лікує, виснажене – поповнює, сильного – навчає смиренню, слабкодухого – підбадьорює, грішника – милує та очищає, праведника – зміцнює у чеснотах, заблукалому – вказує шлях.

Не у владі мироносиць було воскресити померлого, бо навіть відвалити камінь від дверей гробу вони не мали сили. Однак вони зробили все, що могли, як люди, що було у їхніх силах і залежало саме від них, зробили з довірою до Бога і любов’ю. І цим вони подають приклад для нас – йти за Господом і служити Йому не зважаючи ні на що зовнішнє.

Дорогі брати і сестри!

В день, коли ми вшановуємо жінок-мироносиць, я хочу привітати всіх сестер у Христі – парафіянок наших громад, сестр-черниць, наших матерів та бабусь, наших співробітниць, усіх християнок. Нехай приклад жінок-мироносиць надихає вас, а їхнє молитовне заступництво буде вам допомогою у всі дні життя! Бо ви стаєте спадкоємицями мироносиць, коли наслідуєте їхню віру й добрі діла. І за вашу турботу про храм і Церкву, про сім’ї, про дітей та освіту молоді, про здавалося би звичайні побутові речі – нехай винагорода вам буде від Бога така ж, як і для мироносиць.

Зі святом, дорогі наші християнки!

На завершення слід також нагадати, що у третю неділю травня традиційно у молитві ми вшановуємо пам’ять жертв політичних репресій.

Піднесімо ж і сьогодні молитву за сотні тисяч і мільйони закатованих і постраждалих внаслідок більшовицько-сталінського терору. А як данину їхній пам’яті маємо зробити все можливе, щоби такі комуністичні злочини проти людяності були остаточно викриті, належно засуджені та не повторилися.
Амінь.